Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Олівер

Я, здається, помираю. Ну, або принаймні проходжу через десять стадій нервового зриву одночасно. У мене трясуться руки, пульс десь на рівні світлової швидкості, а у голові крутиться одна і та ж думка: "Що, в біса, я роблю?!"

Речі розкидані по всій кімнаті, валіза лежить відкрита й досі порожня, а у моїх руках… українсько-англійський розмовник.

— Ти жартуєш, — Хантер стоїть у дверях, склавши руки на грудях, і спостерігає, як я судомно намагаюся запам’ятати бодай кілька слів. — Ти реально думаєш, що тобі стане у пригоді «Доброго дня, я загубився, допоможіть знайти готель»?

— А раптом? — бурмочу я, глибоко вдихаючи. — Мені треба підготуватися.

— Брате, у сучасному світі існує Google Translate. Він врятує тебе у будь-якій ситуації.

— Якби ще Google Translate змусив Алісу узяти слухавку, — гаркаю я, показуючи йому екран телефону. На дисплеї червоніє ще один пропущений виклик.

Хантер на секунду замовкає, підходить ближче, бере телефон і уважно дивиться на список моїх спроб додзвонитися.

— Тридцять два рази, Маккею, — нарешті видає він, здіймаючи брову. — Це вже не романтика, це переслідування. Ти чортів маніяк. Я б на її місці теж не відповідав. І двері тобі не відчинив би!

— Я у розпачі! — вигукую, розводячи руками. — Вона просто мовчить! Чому? Мені треба стільки усього сказати!

— А ти не думав, що вона не бере слухавку, бо… можливо… ВОНА НЕ ХОЧЕ ГОВОРИТИ З ТОБОЮ?! 

Я витріщаюся на нього.

— Що?! Ні! Це не може бути правдою! Десь в глибині душі, Аліса таки хоче цього. Я знаю, бо… пам’ятаю її погляд. Вона була закохана у мене, а це так швидко не проходить.

Хантер закочує очі.

— Гаразд, замовкни, поки мене не знудило. Краще я допоможу тобі зібратися, — він поглядом вивчає хаос у моїй спальні. — Що ти плануєш брати в Україну?

Я оглядаю свою так звану "підготовку". Біля валізи росте гора з того, що мені здається необхідним: футболки, штани, ковзани (бо хокеїст завжди має бути готовий!), п’ять різних зарядних пристроїв і пачка “Снікерсів”.

— Ти ж розумієш, що там є магазини, правда? — зітхає Хантер.

— Це на екстрений випадок, — вигукую я, пхаючи батончики у бічну кишеню. — Вони поживні й для мозку корисні…

— Боюся, твій мозок вже ніякий “Снікерс” не врятує… — Хантер стискає перенісся. — Добре. Я лечу з тобою.

Я зупиняюся, перестаю панікувати і просто офігіваю від почутого.

— Що?

— Я полечу з тобою, — промовляє, чітко відокремлюючи кожне слово.

— Ні.

— Ти не витримаєш цієї поїздки, Маккею. Ти зараз як нервовий лабрадор перед візитом до ветеринара. Тобі потрібен хтось, хто допоможе не облажатися. Ну або… зробить твоє фіаско не таким болючим.

— Я… я й сам впораюся!

— Справді? — він здіймає брову. — Ти не контролюєш себе.

— У мене все під контролем.

— Тому пакуєш фен, хоча тобі навіть сушити нічого. Чи це теж стратегічна річ на екстрений випадок?

Я дивлюся на фен у своїй руці. Чорт, як він тут опинився? Я навіть не знав, що він у мене є.

— Можливо, твоя компанія не така вже й погана ідея…

Хантер посміхається.

— Ти не пожалкуєш! Ми запам’ятаємо цю подорож на все життя!

Я точно запам’ятаю…