Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Але поступово все заспокоїлось, і гурт мовчки підійшов до саркофагу, в якому уже понад 33 роки покоївся прах батька дідички — князя Олександра. Чоловіки з великим зусиллям зняли багато оздоблене різьбою кам’яне віко саркофагу, і присутні побачили кістки князя, прикриті рештками зотлілого одягу, багато отороченого срібними і золотими нитками. Одночасно до саркофагу піднесли заздалегідь підготовлену купіль, в яку почати обережно викладати кістки, але перед тим, як приступити до їх омивання і вихрещення з православної віри, яку сповідував при житті князь, в католицьку, один із ченців — канонік Стефан — звернувся до всіх присутніх із словами:

— Ми зібрались сюди на прохання світлішої княгині Анни-Алоїзи, щоб посмертно прийняти в Богові спочиваючого її батька до лона католицької церкви. Та на це потрібна згода, але він покійний, і, щоб таку згоду дістати, я змушений звернутись безпосередньо до його духа, який витає в цей час серед нас.

Після цих слів Стефан, перебираючи в руках чотки, прочитав молитву і знову звернувся, але не до присутніх, а до духа покійного Олександра:

— Ваша світлість! Скажіть, чия віра ліпша?

Настала мертва тиша, крізь яку тільки чулось швидке стуготіння сердець в грудях людей. Коли напруження досягло зеніту, від вівтаря під склепінням відбився глухий і далекий, нібито з потойбічного світу, голос:

— Римська!

Від почутого у всіх здибилось волосся, по тілу пробігли мурашки, а Стефан, тримаючи гурт в напрузі, звернувся знову до душі Олександра:

— Чи згідна ваша світлість влитися в лоно нашої єдиновірної католицької церкви?

І знову, як відлуння іншого світу, почувся голос:

— Так, отче!

Закінчивши цей акт, кістки обмили в свяченій купелі, окропили нею саркофаг, в який знову вклали княжі останки, обклавши їх різними ароматами і свяченим зіллям. Все це накрили дуже коштовним покривалом з віденського адамашку, вишитого золотом. Але перед тим, як покласти на місце віко, Стефан звернувся до Анни-Алоїзи:

— Світліша, яким ім’ям накажете наректи вашого батька, неофіта нашої святішої церкви?

Княгиня, подумавши, попросила надати ім’я Станіслава. Вслід за цим на місце поклали віко, загасили вогні свічок, і вся група вийшла з усипальниці на цвинтар, ретельно закривши за собою двері…

А на ранок, у Великодню суботу, коли стало відомо про святотатство княгині, обуренню не було меж. Цей блюзнірський вчинок нікого не залишив байдужим. Його піддали гнівному осуду не тільки православні, але й католики… (Зазначимо: висвячували мощі князя католицькі священики. Отже, католицька церква причетна до святотатства. Церква не відмежувалася від нього. — В. Б)…» [154, с. 66–69].

Автор не буде переповідати кілька версій подальших подій. Вони жахливі усі, навіть для сучасної людини…

Послухаємо деякі витяги Люблінського (польського) трибуналу.

«Ось… його фрагменти, від яких ще сьогодні холоне кров в жилах:

«Попів православних вигнати за межі володінь Острозьких», «Всіх, хто в тюрмах, стяти мечем. Ватажків і підбурювачів скарати через четвертування, ламання рук і кісток, спалення в емалі, вплітання в колеса, здирання шкіри», «Будинки рокошан спалити, зрівняти з землею, площу з-під них посипати сіллю». Мабуть, більш сатанинського вироку світ не чув і не бачив, але, на жаль, він був частково виконаний. Таким був епілог кривавого Великодня 1636 року в старовинному Острозі, який дістав назву Острозької трагедії» [154, с. 71].

Скажіть, будь ласка, як на це мав відповідати український православний народ?..

Отож!

Мене досить часто запитують: якої я релігії дотримуюсь? Відповідаю. Десь до сімдесятих років я на релігію не звертав уваги — був атеїстом. І саме в ті часи мою дружину, Любов Сергіївну, дунаївецькі сусіди охрестили у православній церкві. Це підтримав мій вітчим Яків Леонтійович Миць. Я довго говорив з вітчимом того вечора, і він мене переконав, що віра в Бога є єдиною віддушиною, єдиною святинею нашого страшного життя. Так я став віруючим Православної церкви, звичайно, Київського патріархату.

Хоча зазначу, кожна церква від Бога, якщо її парафіяни сповідують любов і пошану, а її пастирі не зазіхають на добро, майно та землі інших народів. Бог єдиний! Це свята істина.

Автор не буде розповідати про всіх поетів XVII століття. Українська поетична думка надзвичайно складна і розлога, щоби її переповідати у нашій книзі. Хоча переважна більшість поетів, які так чи інакше говорили про українські справи XVII століття, розуміли необхідність створення нашої держави, окрім, звичайно, відвертих ворогів.

Звісно, багато польських поетів не могли собі уявити Україну поза Річчю Посполитою, «як пізніше деякі кволі уми не могли собі уявити України без союзу з Росією» [233, с. 35].

Зазначимо, що поголовна більшість української козачої еліти, яку зі своїх глибин породив наш народ, згодом зросійщилась і перейшла на службу до московського царату. Сьогодні, умудрені історичним досвідом і відвертим посяганням Росії на українську незалежність, ми бачимо, що більша «частина козацтва… включаючи гетьманів … до (Івана Мазепи)… в щиру поміч Росії вірили…» [233, с. 37].

Особливо велика і плідна українська поезія часів козацької доби. Свої поетичні твори залишили навіть гетьмани Іван Мазепа («Всі покою щиро хочуть») та Пилип Орлик («Вивід прав України») тощо.

У ці часи є надзвичайно поширеною й українська пісня: рукописний збірник Д. Рудницького, анонімний автор «Думи козацької», пісні про Сулиму, Павлюка, про П. Сагайдачного, М. Дорошенка, М. Кривоноса, Д. Нечая, Морозенка і, зрештою, пісні про Богдана Хмельницького («Ой послав Бог Хмельницького, став-но він гетьманом») та інші.

І ось на цьому фоні з’являється геніальна поема Івана Котляревського «Енеїда».

«Його моторний парубок, спершу гуляка, а тоді герой і козак Еней, покине Трою… (що є символом України. — В.Б.), перейде серію пригод, пройде навіть пекло, щоб висадитися на новій землі (читай, в іншому часі) для того, щоб збудувати ясне місто своєї держави. Але І. Котляревський був частково песиміст, через те козаки Енея замість будувати своє місто, вступають у неймовірно і безконечно криваву війну із козаками-таки Турна (чи не про Росію йдеться, адже Турн в «Діалозі Енея з Турном» — символ Росії), і цій війні, вважає поет, таки не буде кінця. А може, він вістить описом цієї апокаліптичної битви і про віковічний український розбрат? Але цією своєю, хай трохи й песимістичною, картиною Іван Котляревський… не зброєю, а мудрістю