Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Звичайно, ви вже зрозуміли, що йдеться про трьох великих поетів — американку Емілі Дікінсон, грека Константіноса Кавафіса й українця Володимира Свідзінського.
Усі троє були визнані, належно оцінені, слава знайшла їх, правда, після смерті. Дікінсон померла у п’ятдесят п’ять років від хвороби нирок, Свідзінський у такому ж віці (56) був спалений енкаведистами, Кавафіс прожив більше, відійшовши у сімдесят від раку горла, як Шекспір, у свій день народження.
Кожен з них прожив не видатне життя, мало наповнене подіями. Емілі Дікінсон лише раз їздила на навчання й до родичів у сусіднє містечко, раз у Бостон лікуватися, і раз батько, котрий був два роки депутатом палати представників американського Конгресу, забрав її із собою до столиці, Вашингтона. Кавафіс повчившись трохи в Англії та побувавши у Константинополі, решту часу безвиїзно прожив у єгипетській Александрії, де для нього все дихало античною Грецією. Свідзінський в молодості помандрував трохи Україною, пожив трохи у Житомирі, Києві, більше у Кам’янці-Подільському, а завершальні два десятки літ в Харкові, зрідка виїжджаючи в село і до моря, та перед смертю, в сорок першому, перед самісінькою війною показав доньці Москву.
Зате вони створили кожен свій Всесвіт, неповторний, теж безмежний, наповнений, наче зорями, роздумами й справжньою поезією, не стільки метафорикою, як пульсуванням думки й інтенсивним внутрішнім життям. Так відчувати його, як і життя зовнішнє, теж, виявляється, тонке й ніжне аж до трему, могли тільки справжні поети. Великі, які щедро подарували свій Всесвіт нащадкам. Так хочеться, згадуючи й перечитуючи їх, вірити, що вони десь спостерігають за теперішньою їхньою творчістю. Бо більше, ніж заслужили на це й талантом, і своєю самовідданістю, заглибленням у тонкощі цього світу, змогою і нам глянути на нього по-інакшому. І ще хочеться скласти щиру, велику вдячність тим, хто сприяв, аби про великих поетів дізналися читачі. Насамперед молодшій сестрі Емілі Дікінсон Лавінії. Потім були видавці, упорядники, численні дослідники творчості, але першою була Лавінія, яка, відкривши сестрині коробочки із зшитками, не викинула їх, не лишила чекати кращого часу, а відразу зорієнтувалася й запропонувала видати отому «наставнику» Хігінсону, а той уже видавцям. Далі був грек, ім’я якого я не знаю, але який завіз вірші Кавафіса з Александрії до власне Греції й уже по смерті поета сприяв виданню. І тим, котрі знайшли недруковані, відкинуті самим поетом, але теж гарні вірші. Ну, а в Україні й Юрію Яновському, який сприяв виданню поезій, хоч і в урізаному вигляді в сталінські часи, і тим, хто вивіз рукописну збірку «Медобір» за кордон (уклін Олексі Веретенченку), і Василю Стусу, який ще у 60-ті роки поставив маловідомого тоді Свідзінського поряд зі Стефаником, Гете і Рільке. А головне — Елеонорі Соловей, котра зробила так багато для дослідження й популяризації творчості Поета.
Вони не прагли створити собі імідж, ореол і що там ще за життя. Навіть такого слова, як піар, не знали. Просто писали, творячи свій Всесвіт і розширюючи Всесвіт, до якого всі ми належимо. Темний, доволі похмурий, він ставав від цього теплішим і світлішим, повірте мені, скептику.
Часом уявляю, як проходить у супроводі свого великого пса Карло, а потім сама, містечком, лугом, узліссям маленька жіночка. Як у великому місті, через яке проходили десятки завойовників, вдивляється у морський простір скромний клерк. Як читає після роботи у видавництві доньці написану ним чи перекладену з тієї давньогрецької мови (або африканську) казку худорлявий чоловік, якому тільки й лишилося, як неодіймані радості, самотність, труд, мовчання. Та й іншим з цієї великої трійці лишалися тільки цих три радості. Але як щедро вони поділилися народженим в самотині з нами.
Про Емілі Дікінсон пишуть, що вона нібито не помітила навіть громадянської війни у США. Неправда, помітила. Але які глибокі, хоч і не ура-патріотичні ті кілька віршів, зокрема про чоловіка, який шукав смерті на війні, а вона від нього наче втікала. Про тих загиблих, котрі охороняють наше життя. Кавафісу вже по його смерті дорікали, що він геть зав’яз в античності, але як проектуються його поезії про еллінів, Александрію першого століття до нової ери на сучасність. Наприклад, «В очікуванні варварів». Свідзінського били за те, що відстав від життя, не вловив його могутніх ритмів, за так звану патріархальність, а він писав так, що прийшла пора усвідомлення — тільки ритми, уловлені поетом, і рятували людину серед того псевдожиття, яке нав’язували. «Тай-зілля» називається поряд з «Медобором» його основною книжкою. Чується «тайне», «таємниця», вічна, як зело, як саме життя і Всесвіт. Яке щастя, що в цьому Всесвіті є слово і жили ці троє поетів, котрі не прагли слави (були ж такі!), а просто творили поезію. Для себе, а виявилося — для нас.
Може, не так і багато знають про них, але ті, хто знають, теж стають посланцями саме цього непізнаного й таємничого, яке вони несли у слові.
Можна приєднувати їх до напрямів у поезії, можна називати поетичні прийоми, якими, мовляв, користувалася Емілі Дікінсон, не знаючи про них. Можна називати Свідзінського «тихим модерністом». Можна знаходити аналоги історичного мислення Кавафіса. Але то вже опісля, то вже турбота дослідників творчості, критиків і літературознавців. Вони ж писали так, як відчували цей світ. І тут нашого поета відзначу особливо. Бо Дікінсон жила все ж у багатій родині, нікого не цікавило
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місяць, обмитий дощем», після закриття браузера.