Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Моє серце билося так голосно, що здавалося — його чує вся зала. Я стояв у спортивній формі біля краю майданчика і ковтав повітря, ніби перед стрибком у невідоме. Це було моє перше змагання. І перший страх — справжній, гострий, липкий.

У залі було гамірно. Батьки, діти, тренери. Десь у натовпі я знайшов мамині очі. Вона усміхнулась, підняла два великих пальці догори, а потім поклала руку на серце — мовляв: «Я з тобою. Тут».

Тренер щось говорив, але я не чув. Усе звучало, ніби крізь воду. А потім — свисток. І я побіг.

Кожен рух був напруженням. У голові крутилося тільки одне: «Не зупиняйся. Ти зможеш». Я зробив усе, як вчив. Не ідеально. Але чесно. Від себе.

Коли все закінчилось, я стояв із мокрою спиною, втомлений, але щасливий. Я не виграв. Але я не здався. Я виступив.

Мама обійняла мене, коли я вийшов із роздягальні. Її очі блищали.

— Я пишаюсь тобою, — сказала вона. — Це було сміливо. Ти переміг свій страх — і це найбільше досягнення.

І я зрозумів: перемога — це не завжди медаль. Іноді — це просто крок уперед, попри хвилювання. Попри сумніви.

Цього вечора я заснув із медаллю на стіні — паперовою, яку мама зробила вдома. На ній було написано: "За мужність. За перший крок."

---