Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Уперше про нього чую, — відповів Боббі. — А де Джекі?

— Сидить, застигла в кіберпросторі, доки ти, вілсоне, відповідаєш на мої питання. Як тебе звати?

— Б... Каунт Зіро.

— Ага. Звати, кажу, як?

— Боббі. Боббі Ньюмарк.

Тиша. Тоді знову:

— Ага. Ну, так трохи ясніше. Я бачила, як по квартирі твоєї матері маасівські шпиги дали ракетою. Це ж вона була, так? Тебе, мабуть, тоді там не було, бо інакше не було б зараз тут. Стривай...

Квадрат кіберпростору перед ним хитнувся, в голові запаморочилося, й раптом Боббі опинився у блідо-блакитному малюнку дуже просторої кімнати, де контури низьких меблів було підведено синіми неоновими лініями завтовшки з волосину. Перед ним з'явилася мультяшна блискуча жінка з бурою плямою замість обличчя.

— Я Слайд, — сказала постать, уперши руки в стегна. — Джейлін. Не намагайся мене намахати. Мене ніхто в Лос-Анджелесі, — вона повела рукою, й позаду раптом матеріалізувалось вікно, — не намахає. Ясно?

— Ясно, — відповів Боббі. — А що це все таке? Може б, ви пояснили...

Він досі не міг поворухнутися. У «вікні» крутилася сіро-синя відеокартинка з пальмами й старими спорудами.

— Що пояснити?

— Оця кімната. І ви. І стара картинка...

— Чувак, я дизайнеру нирку віддала, щоб він мені це все набив. Це мій простір, мій конструкт. Це Лос-Анджелес, малий. Тут без дек справи не робляться. Тут мол територія!

— Ага... — озвався Боббі, досі спантеличений.

— Твоя черга. Що там за компанія, в тому стрьомному клубі?

— У Джеммера? Я, Джекі, Бовуар і Джеммер.

— А куди ти летів, коли я тебе смикнула?

Боббі завагався.

— До якудз. У Джеммера є код...

— Навіщо? — Приємна на вигляд анімована фігурка жінки подалася вперед.

— По допомогу.

— От блін. Мабуть, ти кажеш правду...

— Чесно, чесно кажу, клянусь богом!

— Ти не той, хто мені потрібен, Боббі Зіро. Я прочісую кібер-простір і намагаюся знайти, хто вбив мого хлопця. Я думала, це мааси, бо ми одного їхнього перекидали на «Хосаку», й вистежила їхню команду. Спершу побачила, що вони зробили з квартирою твоєї мамки. Потім засікла, як троє їхніх навідалися до чоловіка, якого називали Фіном, але так і не повернулися...

— Фін їх убив. Я їх бачив. Мертвими.

— Бачив? Ну тоді, може, нам і є про що поговорити. Потім я бачила, як іще троє так само висадили в повітря патівен...

— Там був Лукас.

— Але щойно впорались, як згори налетів коптер і підсмажив усіх лазером. Щось про це знаєш?

— Ні.

— Зможеш мені розказати про себе, Боббі Зіро? Але швидко!

— Коротше, я збирався зробити набіг, дістав у Двох-На-День із Проектів криголам, і...

Коли він закінчив, жінка мовчала. Тендітна мультяшна постать стояла під вікном, ніби розглядаючи дерева на відео.

— У мене є ідея, — наважився Боббі. — Може, ви нам допоможете...

— Ні.

— Але, може, ви й про своє так дізнаєтесь...

— Ні. Я просто хочу вбити сволоту, яка вбила Раміреса.

— Але ми тут у пастці, вони нас уб'ють. Мааси, ті, за ким ви ганяєтесь по всій матриці! Вони найняли зграю казуалів і готичних...

— Це не мааси. На Парк-авеню стоїть гурт європейців, оточений кілометром криги. От чиїх це рук справа.

— Це ті з коптера, що вбили тих інших маасів? — уточнив Боббі.

— Ні. Я не змогла роздивитися коптер, і він полетів на південь. Загубила їх. Але в мене є припущення... Коротше, я відправлю тебе назад. Хочеш перевіряти свій якудзівський код — давай.

— Але ж нам потрібна допомога, леді.

— За допомогу мені не капає, Боббі Зіро, — сказала жінка, й ось він уже сидів перед Джеммеровою декою, відчуваючи біль у м'язах шиї та спини. Зір сфокусувався не зразу, тож незнайомців у кімнаті Боббі помітив лише за хвилину.

Чоловік був високий, може, навіть вищий від Лукаса, але м'язистіший і з вужчими стегнами. На ньому була зібгана мішкувата військова куртка з глибокими кишенями. Голі груди перетинав горизонтальний чорний пасок. Під лискучими очима виднілися синці, а в руках здоровань тримав найбільший пістолет із бачених Боббі — якийсь надутий револьвер із дивним доважком під стволом, схожим на голову кобри. Поряд нетвердо стояла дівчинка віку Боббі — з такими ж синцями, хоч і під темнішими очима, й давно не митим тонким каштановим волоссям. Одягнена була в завеликий чорний светр і джинси. Чоловік простягнув ліву руку й притримав дівчинку за плече.

Хлопець вирячився на гостей, а тоді затамував подих — його вдарило спогадом.

Голос дівчачий, волосся каштанове, очі темні, в нього вгризається крига, цокотять зуби, її голос, насувається щось велике...

— Вів ля В'єж, — ніби у трансі, озвалася Джекі позаду, стискаючи рукою його плече, — зустрічай нашу Пречудесну Діву. Вона прийшла, Боббі. Її прислав Данбала!

— Довгенько тебе не було, малий, — сказав здоровань. — Що там трапилося?

Боббі моргнув, гарячково заозирався, знайшов Джеммерові очі, затуманені ліками й болем.

— При ньому можна, — озвався Джеммер.

— Я не зміг добратися до яків. Хтось мене схопив, не знаю як.

— Хто? — спитав високий, обіймаючи дівчинку.

— Вона сказала, її звати Слайд. З Лос-Анджелеса.

— Джейлін, — кивнув той.

На Джеммеровому столі задзвонив телефон.

— Візьми, — скомандував незнайомець.

Боббі розвернувся й побачив, як Джекі простягла руку й натисла кнопку під квадратним екраном. Екран засвітився, моргнув і показав широке й дуже бліде чоловіче обличчя з сонними, взятими поволокою очима. Волосся було висвітлене майже добіла й рівно зачесане назад. Злішого рота Боббі ніколи не бачив.

— Тернере, — сказав цей чоловік, — нам краще поговорити. У тебе не так багато часу. Гадаю, для початку виведи всіх їх із кімнати.

29. Майстер

Byзлувата линва тяглася далі й далі. Часом вони звертали й обирали дорогу на розвилках. У таких місцях линва обкручувалася довкола опори чи була приклеєна товстим прозорим шаром епоксидки. Повітря тут було таке саме затхле, але холодніше. Коли вони спинились перепочити в циліндричній заглибині, де прохід розширювався перед троїстою розвилкою, Марлі попросила у Джонса плаский налобний ліхтарик на сірій еластичній стрічці. Тримаючи його на червоній рукавиці скафандра, присвітила на стіну. Поверхня була