Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Цей ранок, а точніше день, став найкращим у моєму житті. Я прокинулася з відчуттям абсолютного щастя, немов увесь світ зупинився заради цієї миті. Легкий, приємний біль у кожному м’язі нагадував про ніч, сповнену пристрасті, ніжності й безмежної любові.

Ліниво потягнувшись на ліжку, я мимоволі усміхнулася. Сонячне світло, що пробивалося крізь фіранки, підсвічувало блискучий камінь на моєму безіменному пальці. Серце пропустило удар, а по тілу пройшла тепла хвиля. Я перевела погляд навколо, і рум’янець залив мої щоки: зім’яті простирадла, розкиданий одяг, перевернуті речі – усе в кімнаті було явним свідченням наших нічних пристрастей.

«Святі творці, я буду його дружиною!» – подумки вигукнула я, і цей факт знову охопив мене ейфорією.

Водночас мій шлунок нагадав про себе наполегливим бурчанням. Я, немов на крилах, підхопилася й вирушила у ванну кімнату. Евана ніде не було, але на його подушці лежала квітка – наш особливий знак, який значив, що він скоро повернеться. 

Привівши себе до ладу, я спустилася на кухню. Олімпія, як завжди, передбачливо подбала про мене: холодильник був заповнений звичайною людською їжею. Закинувши до рота кілька шматочків сиру, я підтанцьовуючи під якусь мелодію, що лунала в голові, почала варити каву та готувати сніданок.

Будинок був тихим і безлюдним, що викликало в мені легке занепокоєння, але поки що я насолоджувалася моментом.

— А ти, бачу, доволі гучна, сестричко! — раптом пролунав глузливий голос Чарльза прямо у мене за спиною.

Від несподіванки я різко здригнулася, і тарілка вислизнула з моїх рук. Але вампір, як завжди, показав свою спритність і встиг упіймати її ще до того, як вона торкнулася підлоги.

— Чарльзе! Святі творці, що ти робиш?! — вигукнула я, сповнена обурення.

Він лише хихикнув, з лукавим блиском в очах.

— А братик-то молодець. Чесно, я трохи хвилювався за нього. — Він підморгнув мені так, що мої щоки спалахнули яскравим рум’янцем. — Але, судячи з усього, хвилювався даремно. Хто б міг подумати? Наш скромник виявився справжнім жеребцем. Хі-хі…

Я застигла на місці, мов статуя, охоплена шоком і збентеженням. Здавалося, кров ударила мені не лише в обличчя, а й у кожен куточок тіла. Чарльз, ніби нічого й не сталося, поставив тарілку на стільницю, а потім легенько клацнув мене по носі, як пустотливе кошеня.

— Чарльз… — ледь видихнула я, опустивши погляд, щоб приховати сором.

«Святі творці, який жах! Усі все чули. УСІ! Це катастрофа! Я готова провалитися крізь землю просто зараз!»

— Ой, не переживай, сестричко! Такі справи — молоді! — засміявся він. А мені було зовсім не до сміху.

Чарльз підкинув ключі в повітрі, ловлячи їх однією рукою, і вже збирався йти.

— Гаразд, не хвилюйся. Я полетів. І пробач, що в ТАКИЙ ранок забрав твого нареченого. Обіцяю, що поверну його цілим і неушкодженим через кілька годин.

— Але… Куди ви? — нарешті вдалося видавити з себе, коли шок трохи відступив.

Та вампіра вже й слід прохолов, а я залишилася сам на сам зі своїми думками.

«Як я тепер дивитимусь в очі Карло й Олімпії? Це справжній кошмар!»

Затишно закутавшись у плюшевий кардиган, я вийшла на терасу. Повітря було прохолодним і свіже, наповнене ароматом хвої. Особняк Ріккарді стояв у повній ізоляції, сховавшись від людських очей між густим лісом і скелястими обривами. Вампіри точно знали, як приховуватися від світу.

Я вдихнула на повні груди й відчула, як прохолодний вітер освіжає мої думки. Осінь тут була іншою — виразнішою, яскравішою, але водночас спокійною. Недопита кава давно охолола, але я продовжувала стояти, втупившись у лісову гущавину. Думки плуталися, переплітаючись між роздумами про майбутнє з Еваном і тривогами за все, що може зруйнувати нашу тендітну ідилію.

Тиша поглинала мене, аж поки її не розірвав холодний, майже гострий голос:

— Навіщо ти тут?

Звук голосу пролунав зовсім близько. Я різко смикнулася, від несподіванки випустивши чашку з рук. Кераміка з глухим дзвоном розлетілася на шматки, розплескавши залишки кави. Мої пальці все ще стискали повітря, коли я обернулася. Мені вдалося зберегти спокій у голосі, хоча серце калатало в грудях.

— Та ви всі змовилися аби мене лякати, чи що? — пробурмотіла я, піднявши погляд.

Аврора стояла зовсім поруч, нерухома, як мармурова статуя. Її постать випромінювала холодну загрозу, але я змусила себе триматися впевнено.

— Навіщо ти тут? — повторила вона, навіть не поглянувши на розбиту чашку.

Я зітхнула, відмахуючись від незручності.

— Я… чекаю, коли Еван повернеться, — відповіла спокійно, нагнувшись, щоб підняти уламки. — І якщо я заважаю — вибач. Приберу за собою й дам тобі спокій.

Мої слова прозвучали майже покірно. Це зовсім не було схоже на мене, але я навмисне обрала такий тон. Аврора залишилася непорушною, але її голос став холоднішим:

— Навіщо тобі МІЙ брат? Навіщо ти в його житті?

Я випрямилася, залишивши уламки на бильцях. Її тиск був очевидним, але я не збиралася піддаватися.

— Чесно? Бо він хоче, щоб я була в його житті, — відповіла я. — І я теж цього хочу.

— Ти не любиш його, — сказала вона, голос її став жорстким, а очі — ще більш колючими. — І ти знаєш це. Коли ти підеш, ти розіб’єш йому серце. Ти зламаєш його життя!

Я втримала рівний погляд, попри її слова.

— Ти помиляєшся. Нікуди я не піду, — твердо відповіла я. — І не зламаю йому життя. Ми разом тому, що обоє цього хочемо.

Її обличчя залишалося незворушним, але напруга між нами наростала.

— Я люблю його, — додала я. — А він любить мене. І подобається тобі це чи ні, ми одружимося!

— Це нісенітниця! Ви разом чотири роки, і що? У вас немає майбутнього!

— Чотири роки, — повторила я, ледь посміхнувшись. — І жодного дня я не пошкодувала про це. І не пошкодую.

Аврора ступила ближче, її рухи були загрозливими, але я не відступила.