Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

— Він безсмертний. Вища істота, — сказала вона, її голос наповнився люттю. — А ти — всього лише жалюгідна смертна. Неважливо, наскільки сильна твоя магія. Вона зникне разом із тобою, коли твій час прийде. А він залишиться. Один.

Я коротко кивнула, погоджуючись з очевидним.

— Ми це знаємо, — відповіла я спокійно. — І все одно обираємо бути разом.

Аврора різко кинула:

— Що буде з ним, коли тебе не стане? Ти навіть не задумалася про це! Ти думаєш, це любов? Коли ти навіть не готова пожертвувати своїм життям заради нього? Це егоїзм!

Я вдихнула глибше, обдумуючи її слова.

— Можливо, ти в це не віриш, але ми з Еваном знаємо, чого хочемо. І я готова зробити все, що потрібно, заради нього. Але це наш вибір. Мій і його. А не твій.

Її очі спалахнули червоним, ікла злегка виглядали з-під губ. Але я залишалася спокійною.

— Доведи свою любов! — вигукнула вона, її голос зірвався. — Стань рівною йому! Віддай своє життя!

Я уважно подивилася на неї, намагаючись зрозуміти, звідки стільки болю в її словах. Її лють була не просто проявом агресії — це було відображення страху.

— Моє життя вже належить йому, — сказала я м’яко, але впевнено. — І якщо нам доведеться зробити вибір, ми зробимо це разом. Не ти, Авроро. Ми.

Аврора вмить метнулася до мене, немов блискавка. Вона прокусила своє зап’ястя, і, перш ніж я встигла зреагувати, її кров уже заплямувала мої губи. Шок скував мене, а рука, якою вона схопила мене, обпікала своїм сталевим захватом. Не втрачаючи ні секунди, Аврора прокусила моє зап’ястя, і тут я нарешті зрозуміла її намір.

«Обряд обміну кров’ю… Ні! Ні! НІ!»

— Кохаєш його? Доведи свою любов! — пролунав її холодний, пронизливий голос.

Їй залишався останній крок. Вбити мене.

Час зупинився. Кожна секунда розтягувалася вічністю. Мій мозок заполонили хаотичні думки. «Не так… не так я повинна проститися з життям!» Паніка і страх сковували тіло. Я не могла поворухнутися. Мої руки, ноги — усе немов закам’яніло. Я зрозуміла, що моє життя, буквально, в руках цієї божевільної вампірки.

У глибині душі я знала, що була б щаслива провести вічність з Еваном. Але думка про втрату магії повзла по мені, як отруйний змій. Я б ніколи собі цього не пробачила.

«Авроро, ти геть не допомагаєш братові. Зовсім не допомагаєш!»

— Ну ж бо, давай! Зроби це! — вигукнула я, дивлячись прямо в її божевільні очі.

Вона вже все вирішила. Її впевненість, майже фанатична віра у свою правоту випалювали мене.

— Я не боюся віддати своє життя за Евана! Я люблю його понад усе! Я не замислюючись пожертвую собою заради його порятунку! Але я зроблю це не через тебе, і вже точно не за твоїми правилами! — крикнула я, намагаючись зберегти хоч краплю контролю над ситуацією.

Аврора нахилила голову, і я почула її холодний шепіт:

— Тоді це буде легко.

Вона стискала мій зап'ясток, поки біль не став нестерпним. І все ж, я не чинила опір. Одна частина мене, здавалося, хотіла цього. Вона жадала стати такою, як Еван, жадала провести з ним вічність. Але інша частина… інша плела в’язь. Моє тіло діяло інстинктивно, створюючи магічну сітку, яка могла б знерухомити божевільну.

Внутрішній конфлікт розривав мене на частини.

— Еван любить мене такою, якою я є, — холодно кинула я, поглянувши прямо в її очі. — І свою любов ми будемо доводити тільки одне одному. Ну ж бо, чого ти чекаєш?!

Аврора звузила очі, її обличчя стало немов висічене з каменю.

— Я не вірю у вас, — прошипіла вона.

Її пальці зникли з мого зап’ястя та горла, і я різко впала на землю, задихаючись від браку повітря. Легені судомно ковтали холодну свіжість, а горло пекло від її залізної хватки. В очах плавали темні кола, а тіло почало здаватися важким і чужим. Я закашлялася, намагаючись вирватися з цього стану.

Тільки тепер, коли Аврора зникла, я дозволила собі відчути всю шкоду, яку завдала мені вампірша.

«Чорт, ця божевільна ледь не звернула мене!»

***

— Кохана… — голос Евана був сповнений тривоги. Він міцніше стиснув мою долоню, ніби боявся, що я можу розчинитися в цій темній ночі. — Що тебе так сильно турбує?

Ми їхали крізь глибоку ніч, повертаючись до Аюнтаменто. Засідання представників їхнього виду завершилося зовсім недавно, і Еван із родиною повернулися з кепськими новинами. Саме заради цього зібрання він і приїхав додому. Я не розповіла йому про інцидент з Авророю, аби не погіршувати й без мене похмуру атмосферу. Я намагалася приховати власний неспокій, але й випадок з Авророю і результати зборів тиснули на мене, мов тягар.

— Я… ем… Просто… усе це… Чорт! Ми зобов’язані щось зробити! — нарешті вирвалось із мене, хоча я намагалася залишатися спокійною.

Еван підніс мою руку до своїх губ і ніжно поцілував кінчики пальців.

— Усе буде добре, світло моєї душі, — прошепотів він, ніби ці слова могли розвіяти мій страх. — Ми щось придумаємо. Ми впораємося. Подолаємо це.

Я слабо посміхнулася йому у відповідь, намагаючись приховати гіркоту, що ятріла душу. Я хотіла вірити у його слова, у його впевненість, але реальність кричала інше.

Ми приречені. Усі ми.

На раді зібралися представники найвпливовіших і найсильніших кланів. Але замість того, щоб об’єднати зусилля проти Ларана, багато хто відкрито заявив про свій перехід на його бік. Вони прийшли, щоб особисто повідомити про це, — не з поваги, а радше зі страху. Страх перед Лараном був сильнішим, ніж віра в Ордо.

Засуджувати їх? Ні. Навіть я розуміла, чому вони зробили такий вибір. Замість боротися заради спільного майбутнього, вони вирішили рятувати себе, втекти з корабля, який, на їхню думку, вже й так приречений затонути. Їхній відхід був ударом по всіх, але й вони зберегли хоч якусь видимість честі.

Сили Ордо танули просто на очах. Ще трохи — і захищати залишиться тільки Аюнтаменто. Усе, що залишиться від Ордо, — це спогади про його велич і руїни його колишньої могутності. І тоді вже не буде кому захищати ні Семінів, ні людей.