Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

Як переломити цей хід історії? Як знайти вихід, якщо здається, що всі двері вже закриті?

Ми в’їхали в місто на світанку. Еван завіз мене додому, а сам поспішив на аудієнцію до членів ради Ордо. Він мусив доповісти про ситуацію, що склалася.

Щойно двері за мною зачинилися, я обважніло впала на величезне ліжко. Втома й спустошеність накрили мене хвилею. Здавалося, я стала лише оболонкою себе. Виснажена і безсилою, я лежала, дивлячись у стелю, намагаючись знайти хоч щось, за що можна було б зачепитися в цій прірві темряви.

***

— Ен, мила! Я так рада за вас! — верещала схвильована вовчиця, обіймаючи мене так, що, здавалося, ще трохи — і мої ребра тріснуть. — Ця новина, як промінчик світла в непроглядній темряві! Як ковток свіжого повітря в задушливий день!

Вона мала рацію, хоча б частково. Гарних новин справді було замало останнім часом.

Після випадку в лісі Ордо знову перевірило свої схованки, і результати викликали справжній шок. Левова частка артефактів виявилася підробками. Шок, гнів і відчай буквально висіли в повітрі, мов буря, що от-от вдарить.

Але навіть у цій безнадії були проблиски світла. Леонардо мертвий. Його більше немає. Він більше нікому не заподіє шкоди. І я раділа з цього приводу. Його смерть принесла мені довгоочікуваний спокій. І ще одне: Ордо тепер точно знає, які артефакти опинилися в руках Ларана. А знання, як відомо, — це сила.

— І я рада, — відповіла я на щирі обійми подруги, стискаючи її плечі.

Сібіл ніяково совалася, а потім запитально глянула мені в очі.

— А… ем… Глорія… ви помирилися?

Я стиснула губи й похитала головою. Її погляд згас на мить, але вона швидко знову усміхнулася, ховаючи розчарування.

Сібіл нарешті знайшла себе, стала корисною у Квік. Декан Стюарт категорично заборонив їй битися — лише тренування для самооборони. Але дівчина не склала рук: вона очолила організаційний комітет, узявши на себе розселення нужденних, складання розкладу та допомогу в координації тренувань. Я була неймовірно горда за неї.

Ділан тим часом перебував на завданні. Я нервувалася за нього, адже майже кожна нова вилазка Стражів закінчувалася втратами.

Усередині мене вирували протилежні почуття. Ейфорія через заручини з Еваном та гнітюча тривога через майбутнє.

— Щось насувається… Ти теж це відчуваєш? — запитала я тихо, дивлячись на захід, де останні промені сонця потонули у неспокійній воді.

Альв мовчки повів плечем, його погляд теж був відсутнім.

З поверненням Евана ми з Аеларом почали бачитися дуже рідко, а наодинці залишалися ще рідше. Спочатку я розчинилася у своєму коханому, я не хотіла відходити від нього ні на крок. Але пізніше помітила його ревнощі, особливо до Аелара. Я не могла звинувачувати його. Після того, як я зрадила його довіру, мені доведеться докласти чималих зусиль, щоб повернути її.

— Я відчуваю щось… дуже темне, — відповів Альв після паузи.

— Тоді чому ти йдеш?! — вигукнула я.

Ми сиділи на пляжі. Це було прощання. Альв вирішив покинути Академію. Я підвезла його до невеликого містечка на узбережжі неподалік від Аюнтаменто.

— Залишся з нами! Допоможи нам!

— Енжело, люба… — Альв говорив тихо, але його голос звучав упевнено. — Ти ж знаєш, я не можу. Я взагалі не повинен був розкриватися тобі.

Я злісно стиснула кулаки. У мені вирувала лють. Він володіє неймовірною силою, здатною змінити хід війни. Але він просто йде!

— Ти ж знаєш, що твоя допомога може змінити все!

Але він лише сумно усміхнувся, нахилившись і торкнувшись моєї руки.

— Енжело, ти сильна. Ти впораєшся. Я вірю в тебе.

— Але ти розкрився! Навіщо?! Щоб у найважчий момент просто піти?! — мій голос тремтів від розпачу.

— Енжело, все не так. — Його очі дивилися прямо в мої, повні болю й нерозуміння. — Я не можу втручатися. Семіни повинні самі впоратися з цим.

— Хіба ти не бачиш, що ми не справляємося?! — вигукнула я, ледь стримуючи сльози. — Просто повір у нас…

— Я вірю, — тихо відповів він. — Я бачу вашу силу духу, вашу чесноту… Але цього недостатньо. Я не маю права. Я не можу.

— А вона змогла! — Мій голос зірвався. — Моя мама змогла! Вона повірила!

— І чим для неї це закінчилося? — Його слова були різкими, майже безжальними.

— Не смій! — Я зробила крок назад, намагаючись приховати сльози. Мій голос здригнувся.

Не таким я уявляла цей вечір. Я сподівалася, що зможу вмовити впертого Альва залишитися, допомогти. Але, здається, всі мої зусилля марні.

— Я любив твою матір… — прошепотів він.

Його слова пролунали несподівано. Вони вразили мене, ніби громом. Моє серце стиснулося від туги в його голосі. Ми ніколи цього не обговорювали, але я завжди здогадувалася.

— Я любив її всім серцем довгі століття… — Його голос затремтів. — І коли її не стало, я немов втратив частину душі… А все через те, що вона порушила закон. Вона повірила.

Я ледь стримувалася, щоб не зламатися прямо перед ним.

— А потім я зустрів тебе, Енжело…

Це визнання стало останньою краплею. Я схлипнула, намагаючись стримати сльози. Його біль, його провина — усе це висіло в повітрі, обрушуючи на мене важкість, яку неможливо було знести.

— Можливо… якби ви всі повірили, цього не сталося б… — прошепотіла я, ледве чутно.

— Енжела…

Він зробив крок до мене, але я відступила. І раптом все змінилося. Почуття страху, болю й відчаю накотили, мов хвиля. Мені перехопило подих.

— Що це? — пробурмотіла я, дивлячись на горизонт.

Вдалині, за темними обрійними лініями, спалахнула червона заграва.

— Пожежа… — Він обернувся до мене. — Місто…

Лунарію охопило полум’я.