Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

Лівий манжет знову ліг інакше, ніж правий. Чародійка старанно поправила його.

— Плани королів уже у фазі реалізації, — сказала вона повільно. — У Кедвені і в Едірні розпочався наступ проти скойа’таелів. Ллється кров ельфійської молоді. Доходить до переслідувань і погромів нелюдей. Говорять про атаки на вільних ельфів із Дол Блатанна й Синіх гір. Це масове вбивство. І я маю переказати Ґедемдейтові й Еніді Фіндабайр, що ти радиш бездіяльно спостерігати? Удавати, що ми нічого не бачимо?

Вільгефорц повернув до неї голову. «Тепер ти зміниш тактику, — подумала Тіссая. — Ти гравець, ти розпізнав на слух, які кості котяться по столу. Зміниш тактику. Вдариш з іншого боку».

Вільгефорц не зводив з неї погляду.

— Ти маєш рацію, — сказав покірливо. — Ти маєш рацію, Тіссає. Війна з Нільфгардом — це одне, але на різанину нелюдів не можна дивитися бездіяльно. Пропоную скликати з’їзд, загальний з’їзд, усіх, до Майстрів третього ступеня включно, а також і тих, хто після Соддену засідає по королівських радах. На з’їзді ми апелюватимемо до їхнього розуму й накажемо угамувати монархів.

— Я підтримую такий проект, — сказав Терранова. — Скликаємо з’їзд, нагадаємо їм, до кого вони найперше мають виказувати лояльність. Зважте, що королям нині радить навіть дехто із членів нашої Ради. Королям служать Кардуїн, Філіппа Ейльгарт, Феркарт, Радкліфф, Йеннефер…

При звуці останнього імені Вільгефорц здригнувся. Внутрішньо, зрозуміло. Але Тіссая де Фрьес була Архімайстром. Тіссая відчула думку, імпульс, що проскочив від столу й магічної апаратури на ньому до двох книжок, що лежали на столі. Обидві книжки були невидимими, прихованими магією. Чародійка сконцентрувалася, пробила заслін.

«Aen Ithlinnespeath», пророцтва Ітлінн Еґлі еп Евеніен, ельфійської віщунки. Пророцтво кінця цивілізації, пророцтво загибелі, знищення і повернення варварства, що мало прийти разом із масами льоду, які сунули від меж вічної мерзлоти. А друга книжка… Дуже стара… Пошарпана… «Aen Hen Ichaer»… Старша Кров… Кров Ельфів?

— Тіссає? Як тобі це?

— Підтримую. — Чародійка поправила перстень, який крутнувся на пальці у невірний бік. — Я підтримую проект Вільгефорца. Скличемо з’їзд. Настільки швидко, як тільки зможемо.

«Метал, камінь, кристал, — подумала вона. — Ти шукаєш Йеннефер? Навіщо? І що Йеннефер має спільного із пророцтвом Ітліни? Й зі Старшою Кров’ю Ельфів? Що ти тут крутиш, Вільгефорце?»

Вибачаюся, — сказала телепатично Лідія ван Бредеворт, безшелесно заходячи.

Чародій устав.

— Вибачте, — сказав, — але це важливо. Я чекав на цей лист з учора. Це забере лише хвилину.

Артауд позіхнув, стримав відрижку, потягнувся за карафою. Тіссая глянула на Лідію. Лідія усміхнулася. Очима. Не могла інакше.

Нижня половина обличчя Лідії ван Бредеворт була ілюзією.

Чотири роки тому, за дорученням Вільгефорца, її майстра, Лідія взяла участь у дослідженнях властивостей артефакту, знайденого під час розкопок старовинного некрополя. Артефакт виявився захищеним потужним закляттям. Активізувався тільки раз. Із п’яти чародіїв, учасників експерименту, троє загинуло на місці. Четвертий втратив очі, обидві руки й збожеволів. Лідія вийшла з опіками, розтрощеною щелепою і мутацією гортані й горла, що досі чинила опір спробам регенерації. Тож використали сильну ілюзію, щоб люди не зомлівали при вигляді обличчя Лідії. Це була дуже сильна, майстерно накладена ілюзія, крізь яку важко було пробитися навіть Обраним.

— Гм-м… — Вільгефорц відклав листа. — Дякую, Лідіє.

Лідія посміхнулася. Посланець чекає на відповідь, — сказала.

— Відповіді не буде.

Розумію. Я наказала приготувати кімнати для гостей.

— Дякую. Тіссає, Артауде, вибачаюся перед вами за ту хвилинну тяганину. Продовжуємо. На чому ми зупинилися?

«Ні на чому, — подумала Тіссая де Фрьес. — Але я уважно тебе слухаю. Бо ти ж нарешті наважишся перейти до справ, які тебе цікавлять по-справжньому».

— Ах, — повільно почав Вільгефорц. — Я уже знаю, про що я хотів говорити. Маю на увазі наймолодших за стажем членів Ради. Феркарта й Йеннефер. Феркарт, наскільки я знаю, пов’язаний із Фольтестом із Темерії, засідає у королівській раді разом із Трісс Мерігольд. А з ким пов’язана Йеннефер? Ти говорив, Артауде, що вона належить до тих, хто служить королям.

— Артауд трохи перебільшує, — сказала спокійно Тіссая. — Йеннефер мешкає у Венґерберзі, тож Демавенд інколи звертається до неї за допомогою, але вони не співпрацюють постійно. Напевне не можна стверджувати, що вона служить Демавенду.

— Що з її зором? Сподіваюся, усе в порядку?

— Так. Усе в порядку.

— Добре. Дуже добре. Я непокоївся… Знаєте, я хотів із нею зв’язатися, але виявилося, що вона виїхала. Ніхто не знав куди.

«Камінь, метал, кристал, — подумала Тіссая де Фрьес. — Усе, що носить Йеннефер, активне, його не викрити психобаченням. Цим методом ти її не знайдеш, мій дорогий. Якщо Йеннефер не хоче, щоб знали, де вона, ніхто про те не довідається».

— Напиши їй, — сказала вона спокійно, рівняючи манжету. — І передай лист звичайним способом. Той, безумовно, дійде. А Йеннефер, де б вона не була, відповість. Вона завжди відповідає.

— Йеннефер, — втрутився Артауд, — часто зникає, інколи на цілі місяці. Причини найчастіше бувають тривіальними…

Тіссая глянула на нього, стиснувши губи. Чародій замовк. Вільгефорц легенько усміхнувся.

— Саме так, — сказав він. — Саме про те я і подумав. Свого часу вона була сильно пов’язана з… одним відьмаком. Ґеральтом, якщо я не помиляюся. Здається, то була не звичайна дрібна інтрижка. Здавалося, що Йеннефер досить сильно захоплена…

Тіссая де Фрьес випросталася, стиснула руки на поручнях карла.

— Чому ти про це питаєш? Це особисті справи. Нам до того немає діла.

— Звичайно. — Вільгефорц глянув на лист, кинутий на кафедру. — Нам до того немає діла. Але мною керує не нездорова цікавість, а турбота про емоційний стан члена Ради. Я думаю над реакцією Йеннефер на звістку про смерть того… Ґеральта. Сумніваюся, чи зуміла б вона перейти до порядку денного, погодитися з тією смертю, не впадаючи в депресію або надмірну жалобу?

— Безсумнівно, зуміла б, — холодно сказала Тіссая. — Тим більше, що такі новини доходять до неї час від часу. І незмінно виявляються плітками.

— Так і є, — підтвердив Терранова. — Той цілий Ґеральт, чи як там його, уміє дати собі раду. І чому тут дивуватися? Це мутант, смертоносний автомат, запрограмований, аби вбивати й не дати вбити себе. А щодо Йеннефер, не будемо перебільшувати її можливі емоції. Ми її знаємо. Вона емоціям не піддається. Розважалася з відьмаком, і це все. Приваблювала її смерть, із якою той типчик постійно заграє. А коли він нарешті дограється, то й справа скінчиться.

— Поки що, — сухо сказала Тіссая де Фрьес, — відьмак живий.

Вільгефорц усміхнувся, знову скоса