Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

— Хіба? — сказав. — Не думаю.

* * *

Ґеральт трохи здригнувся, проковтнув слину. Уже минув перший струс після того, як він випив еліксир, починалася фаза дії, що сигналізувала про себе легким, але неприємним запамороченням, яке супроводжувало адаптацію погляду до темряви.

Адаптація пройшла швидко. Темрява ночі світилася, усе навколо набирало відтінків сірих, відтінків спочатку імлистих і неясних, поступово все більш контрастних, виразних і різких. На вуличці, що виходила на набережну каналу, вуличці, ще мить тому темній, наче нутрощі діжки від смоли, Ґеральт уже міг розрізнити щурів, що мандрували канавою, обнюхували калюжі й шпарини в мурах.

Слух його під впливом відьмачого декокту також загострився. Вимерла плутанина завулків, у яких мить тому чувся виключно шум дощу в ринвах, почала оживати, пульсувати звуками. Він чув верески котів, що билися, гавкання псів з-за каналу, сміхи й крики з шинків і корчем Оксенфурта, вереск і співи в трактирі плотогонів, віддалену, тиху трель флейти, що грала танцювальну мелодію. Ожили темні, сонні будинки — Ґеральт почав розрізняти хропіння людей, тупіт волів у загорожах, форкання коней у стайнях. У якійсь із будівель у глибині вулички лунали приглушені спазматичні стогони жінки, яка кохалася.

Звуки росли, набирали сили. Він уже розрізняв обсценні слова пияцьких пісеньок, довідався ім’я коханця жінки, яка стогнала. З-за каналу, з Мирманової садиби на палях, долинав рваний, нескоординований белькіт знахаря, уведеного гостинцями Філіппи Ейльгарт у стан повного й, напевно, перманентного божевілля.

Наближався світанок. Дощ нарешті вщух, зривався вітер, який розганяв хмари. Небо на сході виразно просвітліло.

Щури в провулку раптом занепокоїлися, приснули на всі боки, заховалися серед скриньок і сміття.

Відьмак почув кроки. Четверо чи п’ятеро людей, поки що він не міг сказати точно — скільки. Він глянув уверх, але Філіппу не помітив.

Негайно змінив тактику. Якщо в групі, що наближалася, був Ріенс, мав мало шансів схопити його. Довелося б спочатку вести бій із ескортом, а він того не хотів. По-перше, був під впливом еліксиру і ці люди мусили померти. По-друге, Ріенс тоді отримав би час для втечі.

Кроки наближалися. Ґеральт вийшов із тіні.

Із завулка з’явився Ріенс. Відьмак упізнав чаклуна миттєво й інстинктивно, хоча ніколи його не бачив. Шрам від опіку, подарунок від Йеннефер, маскувала тінь, відкинута каптуром.

Був він сам-один. Ескорт не виявив себе, залишився на вуличці, прихованим. Ґеральт одразу зрозумів чому. Ріенс знав, хто чекає на нього перед будинком знахаря. Ріенс сподівався на засідку, але — прийшов. Відьмак зрозумів чому. Причому — раніше, ніж почув тихий скрегіт мечів, що виходили з піхов. «Добре, — подумав. — Якщо ви того хочете — добре».

— Приємно за тобою полювати, — тихо сказав Ріенс. — Не треба довго шукати. З’являєшся сам, саме там, де ми й хотіли б тебе мати.

— Те саме можна сказати про тебе, — спокійно відповів відьмак. — Ти з’явився тут. Я хотів тебе мати — й ось ти.

— Ти мусив добряче натиснути на Мирмана, аби той розповів тобі про амулет і показав, де він схований. І яким чином його активувати, щоб послати звістку. Але того, що амулет цей одночасно працює і як попередження, Мирман не знав і сказати не міг, навіть якби його пекли на червоному вугіллі. Я роздав чимало таких амулетів. Знав, що раніше чи пізніше ти натрапиш на якийсь із них.

З-за рогу вулички випірнуло четверо людей. Рухалися вони повільно, вправно й безшелесно. Усе ще трималися у зоні пітьми, а витягнені мечі тримали так, аби їх не видав блиск клинків. Відьмак, зрозуміло, пречудово їх бачив. Але не видавав свого знання. «Добре, убивці, — подумав. — Якщо ви того хочете, то будете те мати».

— Я чекав, — продовжував Ріенс, не рухаючись із місця, — і дочекався. Маю намір нарешті звільнити землю від тягаря твого існування, паскудний одмінцю.

— Ти маєш намір? Переоцінюєш себе. Ти — лише знаряддя. Горлоріз, найманий іншими, щоб залагоджувати брудні справи. Хто тебе найняв, пахолку?

— Забагато ти хочеш знати, мутанте. Звеш мене пахолком? А знаєш, чим є ти? Купою лайна, що лежить на дорозі, купою, яку треба усунути, бо дехто не хоче бруднити собі чоботи. Ні, я не розповім, ким є той хтось, хоча міг би. Зате скажу тобі дещо інше, аби ти мав над чим подумати дорогою в пекло. Я уже знаю, де байстрюк, якого ти так охороняв. І знаю, де ота твоя відьма, Йеннефер. До неї немає діла моїм працедавцям, але в мене на цю дівку особиста образа. Як тільки я закінчу з тобою, доберуся до неї. Зроблю так, що вона пожаліє про свої фокуси з вогнем. О, так, вона буде про те жаліти. Дуже довго.

— Не треба було цього казати, — паскудно усміхнувся відьмак, відчуваючи вже ейфорію битви, викликану еліксиром, що реагував на адреналін. — Поки ти того не сказав, мав шанс вижити. Тепер його в тебе вже немає.

Сильне тремтіння відьмацького медальйона попередило про раптову атаку.

Він відскочив, блискавично добуваючи меч, вкритим рунами клинком відбив і знівечив послану в його бік різку паралізуючу хвилю магічної енергії. Ріенс відступив, підняв руку в жесті, але в останню мить злякався. Не використавши другого закляття, поспішно ретирувався углиб завулку. Відьмак не міг його переслідувати — кинулися на нього ті четверо, які вважали, що їх прикриває тінь. Блиснули мечі.

Це були професіонали. Уся четвірка. Досвідчені, вправні, зіграні професіонали. Ударили в нього парами, двоє зліва, двоє справа. Парами — так, щоб один завжди ховався за спиною другого. Відьмак обрав тих, що були зліва. На викликану еліксиром ейфорію наклалася лють.

Перший горлоріз атакував фінтом із декстера, тільки для того, щоб відскочити й дати тому, за спиною, можливість зрадницького уколу. Ґеральт закрутився у піруеті, минув їх і тяв другого ззаду, самим кінчиком меча, через потилицю, шию і спину. Був злим, ударив сильно. Кров фонтаном бризнула на стіну.

Той перший блискавично відступив, поступаючись місцем наступній парі. Ті розділилися в атаці, рубаючи мечами з двох напрямків, так, щоб тільки один удар можна було парирувати, — другий мусив потрапити в ціль. Ґеральт не парирував, крутячись у піруеті увійшов між ними. Щоб не зіштовхнутися, обидва вони мусили збитися із зіграного ритму, тренованих кроків. Один зумів обернутися у м’якому, котячому ухилі, відскочив вправно. Другий не зумів. Втратив рівновагу, повернувся спиною. Відьмак, крутнувшись у зворотному піруеті, із розмахом тяв його через поперек. Був злий. Відчув, як гострий відьмацький меч перерубує хребет. Жахливе виття прокотилося відлунням по вуличках. Двоє,