Читати книгу - "Відьмак. Кров Ельфів"

Вони не сподівалися на це, не зуміли відскочити й розділитися. Один контратакував, але відьмак уникнув контратаки, закрутився, рубанув назад, наосліп, цілячись у рух повітря. Був злий. Цілився низько, у черево. Попав. Почув здавлений крик, але часу оглядатися не мав. Останній із горлорізів був уже поряд, уже бив швидким паскудним сіністром, квартою. Ґеральт парирував в останню мить, статично, без оберту, квартою із декстера. Горлоріз, скориставшись інерцією від блоку, крутнувся наче пружина й рубонув з півоберта, широко й сильно. Занадто сильно. Ґеральт уже обертався. Клинок убивці, значно важчий за клинок відьмака, тяв повітря, горлорізу довелося піти за ударом. Розгін розвернув його. Ґеральт вивернувся з напівпіруету поряд із ним, дуже близько. Побачив скривлене обличчя, перелякані очі. Був злий. Ударив. Коротко, але сильно. Й точно. Просто в очі.

Чув переляканий крик Шані, яка рвалася із хватки Любистка на містку, що вів до садиби знахаря.

Ріенс, скинувши плаща, відступав углиб завулка, піднявши й витягнувши перед собою обидві руки, з яких сочилося магічне світло. Ґеральт стиснув обіруч меч і, не роздумуючи, кинувся бігом до супротивника. У чаклуна не витримали нерви. Не скінчивши закляття, він почав утікати, незрозуміло кричачи. Але Ґеральт розумів. Знав, що Ріенс кличе по допомогу. Що благає порятунку.

І порятунок прийшов. Вуличку заполонило яскраве світло, на полущеній, із патьоками стіні дому розгорівся вогненний овал телепорту. Ріенс кинувся до нього. Ґеральт стрибнув. Був дуже злим.

* * *

Тубланк Мішле застогнав, скрутився, стискаючи обома руками розхльостаний живіт. Відчував, як кров юшиться з нього, швидко стікаючи між пальців. Неподалік лежав Флавій. Ще мить тому — тремтів. Але вже знерухомів. Тубланк стулив повіки, потім розплющив очі. Але сова, що сиділа поряд із Флавієм, не була, схоже, галюцинацією, бо не зникла. Він знову застогнав і повернув голову.

Якась дівка, судячи з голосу, дуже молода, жахливо кричала.

— Пусти мене! Там є поранені! Я мушу… Я медичка, Любистку! Пусти мене, чуєш?

— Ти їм не допоможеш, — відповів глухим голосом той, кого назвали Любистком. — Не після відьмацького меча… Навіть не підходь туди. Не дивися… Благаю тебе, Шані, не дивися.

Тубланк відчув, як хтось біля нього стає навколішки. Відчув запах парфумів і мокрого пір’я. Почув тихий, лагідний голос. Насилу розпізнав слова, заважав дратівливий крик і плач молодої дівки. Тієї… медички. А якщо медичка все ще дерлася, то хто сидів біля нього? Тубланк застогнав.

— …буде добре. Все буде добре.

— Су… чий… син… — вичавив він. — Ріенс… Сказав нам… Звичайний фраєр… А то… був відьмак… Га… чок… Рятун… ку… Мої… кишки…

— Тихо, тихо, синочку. Заспокойся. Уже все добре. Уже не болить. Правда ж, уже не болить? Скажи мені, хто вас сюди привів? Хто звів вас із Ріенсом? Хто його порекомендував? Хто вас у це втягнув? Скажи мені це, прошу, синочку. І тоді все буде добре. Скажи мені, прошу.

Тубланк відчув на губах кров. Але сил виплюнути її вже не мав. Із щокою, притиснутою до мокрої землі, він відкрив рота, кров вилилася сама.

Не відчував уже нічого.

— Скажи мені, — повторював лагідний голос. — Скажи, синочку.

Тубланк Мішле, професійний убивця з чотирнадцяти років, заплющив очі, посміхнувся кривавою посмішкою. І прошепотів те, що знав.

А коли розплющив очі, побачив стилет із вузьким клинком і з маленьким золотим ефесом.

— Не бійся, — сказав лагідний голос, а вістря стилету торкнулося скроні. — Не буде боляче.

І справді не боліло.

* * *

Він дістав чаклуна в останню мить, одразу перед телепортом. Меч він відкинув раніше, руки мав вільні, витягнуті ще під час стрибка пальці вчепилися у край плаща. Ріенс втратив рівновагу, ривок вигнув його, змусив відступити назад. Він рвонувся люто, різким рухом роздер плащ від пряжки до пряжки, вивільнився. Пізно.

Ґеральт розвернув його ударом правого кулака в плече й відразу вдарив лівою, у шию під вухом. Ріенс поточився, але не впав. Відьмак дістався до нього в м’якому стрибку і з силою всадив кулак під ребра. Чаклун застогнав і обвис на кулакові, Ґеральт схопив його за полу кубрака, крутнув ним і повалив на землю. Притиснутий коліном, Ріенс витягнув руки, відкрив рота для закляття. Ґеральт стис кулак і вдарив його згори. Просто в губи. Ті лопнули, наче смородини.

— Подарунок від Йеннефер ти вже маєш, — прогарчав. — Тепер отримаєш від мене.

Ударив іще раз. Голова чаклуна підскочила, на чоло і щоки хлюпнула кров. Ґеральт трохи здивувався — він не відчував болю, але безумовно його зачепило в сутичці. Це була його кров. Не переймався, не мав часу також шукати рану й займатися нею. Стиснув кулак і влупив Ріенса ще раз. Був злий.

— Хто тебе послав? Хто тебе найняв?

Ріенс плюнув у нього кров’ю. Відьмак ударив його ще раз.

— Хто?

Вогнистий овал телепорту запалав сильніше, світло, що витікало з нього, залило весь провулок. Відьмак відчув силу, що била з нього, відчув її ще раніше, ніж його медальйон застережливо й різко затремтів.

Ріенс також відчув енергію, що текла з телепорту, відчув допомогу, що надходила. Крикнув, заборсався, наче гігантська риба. Ґеральт спер йому коліно в груди, підняв руку, складаючи пальці в Знак Аард, націлився у палаючий портал. Це була помилка.

Із порталу ніхто не вийшов. Випромінилася з нього лише сила, а силу взяв Ріенс.

Із напружених пальців чаклуна виросли шестидюймові сталеві шипи. Вони увіткнулися у плече й груди Ґеральта із чутним тріском. Із шипів ударила енергія. Відьмак кинувся назад конвульсивним стрибком. Струс був таким, що він відчув і почув, як хрустять і ламаються в нього стиснуті від болю зуби. Щонайменше два.

Ріенс спробував підхопитися, але знову впав навколішки, на колінах поповз до телепорту. Ґеральт, ледь дихаючи, витягнув з-за халяви кинджал. Чаклун озирнувся, підвівся, заточився. Відьмак також заточився, але він був швидшим. Ріенс знову обернувся, заверещав. Ґеральт стис кинджал у долоні. Він був злий. Дуже злий.

Щось схопило його ззаду, обезвладнило, знерухомило. Медальйон на шиї запульсував різко, біль у пораненому плечі спазматично запульсував.

За якихось десять кроків позаду стояла Філіппа Ейльгарт. І з її піднятих долонь било матове світло — дві смуги, два промені. Обидва торкалися його спини, стискаючи плечі сяючими кліщами. Він шарпнувся, безрезультатно. Не міг зрушити з місця. Міг тільки дивитися, як Ріенс непевним кроком добирався до