Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

й короткими, сухими ударами постукав колодкою по столі: проллється кров, подумалося йому. Втім, йому все це було анідесь, на думці в нього була Марсель. Він думав: «Марсель, моя дружина», і щось над ним зімкнулося з хлюпотінням. Моя дружина, вона мешкатиме в моєму домі. Отак. Це природно, цілком природно, так само, як дихати чи ковтати слину. В ньому звучало й звучало: іди ж, не наїжачуйся, будь податливий, будь природний. У моєму домі. Я бачитиму її щодня упродовж усього мого життя. Він подумав: «Усе зрозуміло, в мене є життя».

Життя. Він дивився на ці розпашілі обличчя, на ці руді місяці, що пливли на подушечках із хмар: «В них є життя. У всіх. У кожного своє. Вони тягнуться через стіни дансинґу, через паризькі вулиці, перетинаються, перехрещуються і залишаються такими ж суворо індивідуальними, як зубна щітка, бритва, чи предмети туалету, які ніколи не позичаються. Я знав, що в кожного є своє життя. Не знав тільки, що є воно і в мене. Думав собі: я нічого не роблю, я не піддамся цьому. І що ж вийшло? А те, що я втрачав себе всередині». Він поклав ножа на стіл, взяв пляшку і нахилив її над своїм келихом, — вона була порожня. В келиху Івіш іще залишалося трохи шампанського, він узяв його й вихилив.

«Я ловив ґави, читав книжки, кохався. І це залишало слід! Кожен мій порух породжував поза мною самим, у майбутньому, якесь уперте очікування, котре потроху визрівало. Це очікування — це я сам, це я, котрий чекає на роздоріжжях, на середхрестях, у великій залі мерії XIV округу, це я там, у червоному фотелі, чекаю на самого себе, чекаю, коли ж я прийду, в чорному вбранні, з твердим пристібним комірцем, прийду і скажу, вмираючи від палу: так, так, я згоден узяти її за дружину». Він шалено струснув головою, та його життя вперто вимагало свого. «Помалу, але певно, під впливом свого настрою, своїх лінощів, витворив я свою власну мушлю. Тепер кінець, я замурований зусібіч! У центрі моє помешкання зі мною всередині, серед фотелів із зеленої шкіри, зовні ж існує вулиця Ґьоте, я завжди на неї виходжу, проспект дю Мен і ввесь Париж довкруг мене, північ попереду, південь позаду, Пантеон праворуч, Ейфелева вежа ліворуч, Порт-Клинянкур напроти, а посеред вулиці Венсинґеториґа маленька нора з рожевого оксамиту, спальня Марсель, моєї дружини, і Марсель усередині, гола, чекає мене. А довкруг Парижа — Франція, покреслена штрихами доріг в одному напрямку, а далі моря, то голубої, то чорної барви, Середземне голубе, а Північне чорне, Ла-Манш кольору кави з молоком, а ще далі країни, Німеччина, Італія, — Еспанія біла, тому що я не подався туди воювати, — а потім круглі міста на певних відстанях від моєї кімнати. Тамбукту, Торонто, Казань, Нижній Новґород, непохитні, як межові стовпи. Я приходжу, йду собі геть, гуляю, блукаю, та скільки б я не волочився, це все ж таки не що інше, як просто вакації університетського викладача, скрізь, де я не буваю, несу я з собою свою мушлю, я так і залишаюся у своїй кімнаті, посеред своїх книг, ні на один сантиметр не наближаюсь я до Марракеша чи Тамбукту. Навіть якщо я сяду в потяг, на пароплав, ув автобус, навіть якщо поїду на вакації в Марокко, якщо раптом приїду в Марракеш, то все одно залишуся у своїй кімнаті, вдома. І якщо я піду прогулятися майданами, базарами, якщо стисну плече якогось араба, щоб через нього доторкнутися до Марракеша, то що ж, в Марракеші буде цей араб, та не я: я так і залишуся сидіти у своїй кімнаті, супокійний і замислений, яким я й вирішив бути, за три тисячі кілометрів од марроканця і його бурнуса. У своїй кімнаті. Назавжди. Назавжди колишній коханець Марсель, а тепер її чоловік-викладач, назавжди той, хто так і не вивчив анґлійську, не вступив до компартії, не був ув Еспаніїї, назавжди».

«Моє життя». Воно оточувало його. Це був чудернацький предмет без початку й кінця, та все ж його не можна було назвати нескінченним. Він пробігав його очима від одної мерії до другої, від мерії XVIII округу, де він у жовтні 1923 року проходив призивну комісію, до мерії XIV округу, де він одружиться з Марсель у серпні чи вересні 1938 року; це життя мало сенс, невиразний і колихкий, як і будь-яке природне явище, в'язку прісноту, запах куряви й фіялок.

«Я провадив беззубе життя, — подумалося йому. — Беззубе. Ніколи не кусався, все чекав, зберігав себе на потім — і от допіру виявив, що в мене вже немає зубів. Що ж робити? Розтрощити свою мушлю? Легко сказати. Й усе ж таки! Що залишається? Крихітна крапелька смоли, що повзтиме в куряві, залишаючи за собою сяйнисту доріжку».

Він підняв очі й угледів Лолу, на її вустах була недобра посмішка. Він угледів Івіш: вона танцювала, відкинувши голову назад, пропаща, по ній не видно було, якого вона віку, й майбутнього в неї не було: «В неї немає мушлі». Вона танцювала, вона була напідпитку, вона не думала про Матьє. Геть не думала. Наче його ніколи й не існувало. Оркестр заграв арґентинське танґо. Матьє добре його знав, то було «Mio caballo murrio», та він дивився на Івіш, і йому здавалося, ніби він чує цей сумний жорстокий мотив уперше. «Ніколи не буде вона моєю, ніколи не ввійде до моєї мушлі». Він посміхнувся й відчув смиренне освіжаюче страждання, ніжно споглядаючи це маленьке, люте й тендітне тіло, об яке розбилася його свобода. «Люба моя Івіш, люба моя свободо». І зненацька над його розбещеним тілом, над усеньким його життям постала чиста свідомість, свідомість без будь-якого «я», просто дещиця теплого повітря; вона ширяла над ним, вона була як погляд, з високої високости дивилася вона на нього, нікчемну богему, дрібного буржуа, що руками й ногами тримається за свої звички, невдаху інтелектуала, «не революціонера, не бунтаря», на абстрактного мрійника, оточеного своїм плюсклим життям, — і винесла вирок: «Це пропаща людина, так їй і треба». Вона ні з ким не була солідарна, вона оберталася в бульбашці, котра теж оберталася з карколомною швидкістю, вона була розчавлена, пропаща, вона страждала там, на обличчі Івіш, звучала ефемерною й сумовитою мелодією. Червона свідомість, сумовита жалісна мелодійка, mio caballo murrio, вона здатна була на все, справді почувати відчай за еспанців, вирішувати все, що завгодно. Якби ж то так могло тривати й далі… Та далі воно не