Читати книгу - "Кульбабове вино"

Бабуся приголомшено вхопилася за лікоть тітки Роуз, і обидві вийшли на пополудневе осоння.

Повернулися вони з покупками: всякою бакалією, новими окулярами й шампунем для бабусі. Вигляд бабуся мала такий, наче хтось ганявся за нею по всьому місту. Вона насилу зводила дух, і тітка Роуз мусила допомогти їй піднятися на веранду.

— Ну, ось ми й удома, бабусю. Тепер у вас усе на своєму місці, і кожну річ легко знайти. До того ж ви тепер бачите!

— Ходімо, Дуг, — сказав дідусь. — Обійдемо свій квартал, нагуляємо апетит. Сьогодні буде вікопомний вечір. Закладаюся на свою жилетку: нас нагодують такою вечерею, якої ще світ не бачив.

Година вечері.

Ніхто уже не всміхався. Дуглас хвилини зо три жував один шматок, а тоді, вдавши, ніби втирає рота, виплюнув його в серветку. Він побачив, як Том і батько зробили те саме. Інші теж сиділи ні в сих ні в тих: хто згрібав їжу на тарілці в одну купу, хто виписував виделкою якісь смуги й візерунки, малював щось у підливі, споруджував картопляні фортеці, а хто нишком кидав собаці шматки м’яса.

Перший підвівся з-за столу дідусь.

— Наївся, — сказав він.

Решта домочадців сиділи понурі й мовчазні. Бабуся знервовано колупалась у своїй тарілці.

— Смачно, правда ж? — звернулася до всіх тітка Роуз. — До того ж і подали на стіл на півгодини раніше!

А інші думали про те, що за неділею настане понеділок, за понеділком вівторок, і так далі — цілий тиждень сумних сніданків, безрадісних обідів і жалобних вечер.

За кілька хвилин їдальня спорожніла. Розійшовшись по своїх кімнатах, усі впали в тужливу задуму.

Вражена бабуся поплентала до кухні.

— Ну, — сказав дідусь, — це вже занадто! — А тоді підійшов до сходів і гукнув нагору, де в сонячному світлі плавали незліченні порошинки: — Гей, спускайтеся всі сюди!

Усі мешканці будинку зачинилися в сутінній затишній бібліотеці й стали неголосно радитись. Дідусь спокійно пустив по колу капелюха.

— Для нашої киці, — сказав він. Потім важко поклав руку Дугласові на плече. — Ми доручаємо тобі важливу справу, хлопче. Ось послухай… — І, дихаючи теплом онукові у вухо, щось приязно зашепотів.

Другого дня по обіді Дуглас знайшов тітку Роуз саму в садку — вона зрізала квіти.

— Тітонько Роуз, — поважно мовив він, — може, підемо прогуляємось? Я покажу вам яр, там багато метеликів, і це якраз по дорозі до центру.

Вони обійшли разом усе місто. Дуглас без упину щось квапливо й збуджено говорив, проте на тітку не дивився, а тільки щораз дослухався до бамкання годинника на міській управі.

Коли вони під нагрітими літнім сонцем в’язами повернулися назад до будинку, тітка Роуз раптом охнула й схопилася рукою за горло.

На нижньому східці веранди стояв, ретельно спакований, весь її багаж. На одній з валіз тріпотів на літньому вітерці рожевий залізничний квиток.

Усі десятеро мешканців будинку незворушно сиділи на веранді. Дідусь урочисто, мов поїзний провідник, чи мер міста, чи добрий друг, спустився східцями.

— Роуз, — мовив він, узявши тітчину руку й трусячи її вгору-вниз, — я маю щось тобі сказати.

— Що це означає? — запитала тітка Роуз.

— До побачення, Роуз, — сказав дідусь.

У надвечірній тиші вони почули, як загудів, віддаляючись, поїзд. На веранді нікого не було, валізи зникли, кімната тітки Роуз стояла вільна. У бібліотеці дідусь понишпорив рукою за творами Едгара По й, хитрувато посміхаючись, видобув звідти невеличку пляшку, схожу на аптечну.

В цей час повернулася додому бабуся, що ходила сама до міста дещо прикупити.

— А де ж тітонька Роуз?

— Ми провели її на станцію і попрощалися, — відказав дідусь. — Усі гірко плакали. Їй страшенно не хотілось їхати, але вона попросила переказати тобі найсердечніше вітання й пообіцяла, що приїде ще, років через десять. — Він дістав з кишеньки масивний золотий годинник. — А тепер пропоную всім піти до бібліотеки й випити по скляночці вишнівки, поки бабуся готуватиме нам свою звичайну розкішну вечерю.

Бабуся подалась до кухні.

У бібліотеці домочадці й дідусь із Дугласом жваво балакали, сміялись, але всі чули приглушені звуки, що долинали з кухні. А коли бабуся вдарила в гонг, усі наввипередки, штовхаючись ліктями, посунули до їдальні.

Кожен відкусив по величезному шматку.

Бабуся допитливо придивлялася до облич за столом. А всі присутні втупили очі в свої тарілки, поклали руки на коліна й тримали за щоками непрожовані шматки їжі.

— Я розучилася готувати! — сказала бабуся. — Втратила свій хист…

Вона заплакала.

Потім підвелась і поплентала в свою ретельно опоряджену, обліплену наклейками кухню, опустивши перед собою безпорадні руки.

Спати лягли голодні.

Дуглас чув, як годинник на вежі міської управи вибив пів на одинадцяту, одинадцяту, потім північ, чув, як усі в домі неспокійно совались на ліжках, так наче під осяяною місяцем покрівлею великого будинку напливали морські хвилі. Він знав, що ніхто не спить, бо не дають заснути невеселі думи. Лежав довго й зрештою сів на ліжку. Всміхнувся до стіни, до дзеркала. Усміхнувся й тоді, коли відчиняв двері й скрадався сходами наниз. У вітальні було темно, пахло старістю і самотністю. Дуглас затамував віддих.

Потім він навпомацки дістався до кухні, трохи постояв, ніби чогось чекаючи…

І нарешті взявся до діла.

Пересипав млинцеве борошно з гарної нової бляшанки в стару торбину, де воно було завжди. Повернув крохмаль у щербатий глиняний горщик. Висипав цукор з великої бляшанки з написом «Цукор» і розіклав його по звичних менших коробках, призначених, згідно з наклейками, для прянощів, ножів і шворок. Порозкидав гвоздику по півдесятку шухляд, де вона лежала роками.

Познімав з полиць миски й тарілки, дістав із шухляд ножі, виделки, ложки й позалишав усе те, як було раніше, — на столах.

Він знайшов на полиці каміна у вітальні нові бабусині окуляри й сховав їх у коморі. А потім розпалив у старій дров’яній плиті величезний вогонь, пустивши в діло аркуші, видерті з нової куховарської книги. І на першу годину серед нічної тиші в закіптюженому комині загуло буйне полум’я, так загуло, що підняло на ноги всіх у будинку, спали вони там чи не спали. Дуглас почув, як на сходах зачовгали бабусині капці. А за хвилю й сама вона стала на порозі і, розгублено кліпаючи очима, подивилася на розгардіяш у кухні. Тим часом Дуглас уже встиг сховатися за дверима комори.

І ось о пів на другу глухої темної ночі легенький протяг поніс по коридорах смаковиті пахощі. Згори одне по одному почали спускатися жінки