Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Вечір завжди прикрашає дійсність. Не в окопах, ясна річ, а в мирному житті. Сьогодні вдень ми входили в це село розлючені, зате тепер ми оживаємо. Маленький оркестр у кутку швидко поповнюється нашими хлопцями. Серед нас є не тільки піаністи й віртуози гри на губній гармоніці, але навіть один справжній музикант, баварець, який грає на бас-гітарі. До них приєднується Віллі Гомеєр, який спорудив собі якусь диявольську скрипку. Крім того, він озброївся кришками від білизняних баків і блискуче замінює ними литаври, тарілки та трикутники.

Але найбільш незвичне, і від цього п’янієш більше, ніж від вина, — це дівчата. Вони інші, ніж удень: вони сміються, вони доступні. Чи це не ті самі? Дівчат ми давно не бачили.

Спершу ми спраглі й водночас несміливі, ми не довіряємо собі — на фронті ми розучилися поводитися з жінками. Але ось Фердинанд Козоле підхоплює одну міцну дівчину з потужним бюстом, який служить йому зручною опорою. Його приклад наслідують інші.

Солодке важке вино приємно дзвенить у голові, дівчата літають по залу, грає музика, а ми зібралися в кутку навколо Адольфа Ветке.

— Хлопці, — каже він, — завтра або післязавтра ми будемо вдома. Е-ех, хлопці, дружина, мабуть, зачекалася, адже вже цілих десять місяців минуло.

Я перехиляюся через стіл і розмовляю з Валентином Лаером; він холодно та зверхньо оглядає дівчат. Поруч із ним сидить блондинка, але він удає, що не помічає її. Коли я нахиляюся над столом, щось у моїй куртці стукає об стіл. Я обмацую кишеню. Це годинник Весслінґа. Як давно це було!

Юпп підчепив найтовстішу дівчину. Він танцює з нею, зігнувшись, наче знак питання. Його величезна лапа зручно вмостилася на кремезному стегні дівчини і грає на ньому, як на роялі. Вона вологим ротом сміється йому просто в обличчя, і Юпп з кожною хвилиною сміливішає. Нарешті зникає разом зі своєю дамою за дверима.

Через кілька хвилин я виходжу в сад і шукаю тихе місце. Знаходжу одне, але там уже стоїть спітнілий унтер-офіцер із якоюсь дівчиною. Я блукаю по всьому саду й щойно збираюся прилаштуватися в іншому місці, як чую за спиною жахливий тріск. Обертаюся і бачу, як Юпп зі своєю товстезною кралею борюкаються на землі. Вони зламали стіл і разом із ним перекинулися. Побачивши мене, дівчина пирскає зо сміху й показує язик. Юпп шипить від злості. Я поспіхом тікаю в кущі й наступаю комусь на руку. Диявольська ніч!

— Ти що, осліп, віслюк нещасний? — гарчить чийсь бас.

— А я звідки знаю, що ти розлігся тут, баран чортів, — огризаюся я з досадою. Нарешті знаходжу спокійне місце.

Прохолодний вітерець приємно освіжає після чаду шинку, я оглядаю темні схили дахів, крони дерев, насолоджуюсь тишею та ідилічним дзюрчанням власної сечі. Підходить Альберт і стає поруч. Світить місяць. Цівки нашої сечі поблискують, як чисте срібло.

— Як добре, скажи, Ернсте? — звертається до мене Альберт.

Я мовчки киваю. Ми ще довго стоїмо й дивимося на місяць.

— Подумай тільки, Альберте, весь цей жах уже позаду!

— Так, Ернсте!

За нами чується хрускіт і тріскотіння. З кущів долинає приглушено-радісне пищання дівчат. Ніч як гроза, заряджена життям, яке нестримно й гаряче проривається назовні й запалюється одне об одне.

Хтось стогне в саду. У відповідь лунає смішок. Із сінника спускаються дві тіні. На сходах стоять двоє. Чоловік, ніби скажений, заривається обличчям у спідницю дівчини й щось белькоче. Вона хрипко сміється, і сміх її немов щіткою дряпає по нервах. Мурашки пробігають у мене по спині. Як це близько одне до іншого: вчора й сьогодні, смерть і життя.

З темряви саду з’являється Тьяден. Він обливається потом, а обличчя його сяє від радості.

— Як же добре, хлопці, — каже він, застібаючи куртку. — Знову відчуваєш, що живий.

Ми обходимо будинок і натикаємося на Віллі Гомеєра. Він розвів на капустяних грядках велике багаття і кинув у нього кілька повних жмень картоплі, свої трофеї. Мирно й замріяно сидить він на самоті перед вогнем і чекає, поки спечеться картопля. Біля нього кілька відкритих коробок американських м’ясних консервів. Собака лежить поруч і уважно стежить за ним.

Язики полум’я відсвічують міддю на рудому волоссі Віллі. Знизу, з лугів, піднімається туман. Мерехтять зорі. Ми сідаємо до нього й дістаємо з вогню картоплини. Лушпиння обгоріло, зате м’якоть золотисто-жовта й пахуча. Ми хапаємо м’ясо обома руками та їмо його, мотаючи головами з боку в бік, немов граємо на губній гармоніці. Відгвинчуємо від фляжок алюмінієві корки й наливаємо горілку.

Яка смачна картопля! Чи правда, що земля крутиться? Де ми? Може, ми знову юні хлопці й сидимо на полі, а цілий день вибирали з землі, яка так інтенсивно пахне, картоплю, відчуваючи за своїми спинами червонощоких дівчат у вицвілих блакитних сукнях і з кошиками в руках? О, багаття нашої юності! Білі клуби диму тяглися над полем, потріскувало полум’я, а кругом — тиша. Картопля достигала останньою, до того часу вже все було зібрано, залишалася лише земля, чисте повітря, гіркий білий чудовий дим, остання осінь. Гіркий дим, гіркий запах осені, багаття нашої юності — клуби диму пливуть, пливуть і тануть. Обличчя товаришів, ми всі в дорозі, війна закінчилася, так дивно розтануло все, і ось — знову багаття, і печена в попелі картопля, і знову осінь, і знову життя.

— Ох, Віллі, Віллі…

— Що, непогано я придумав? — питає він, піднімаючи очі. В обох руках у нього повно м’яса й картоплі.

Ах ти, голова бараняча, адже я зовсім не про те.

Багаття догоріло. Віллі обтирає руки об штани і складає ножик. У селі тихо, тільки гавкають собаки. Не чути ні вибуху снарядів, ні деренчання артилерійських возів, ні навіть обережного поскрипування санітарних машин. Цієї ночі помре набагато менше людей, ніж будь-якої ночі за всі ці чотири роки.

Ми повертаємося до шинку. Веселощі вже притихли. Валентин скинув куртку й зробив кілька стійок на руках. Дівчата плескають у долоні, але Валентин незадоволений. Він із сумом говорить Козоле:

— Колись, Фердинанде, я був непоганим акробатом. Ну, а тепер і в ярмарковий цирк хтозна чи взяли б! «Акробат Валентіні» — це був атракціон! А зараз кому я потрібен зі своїм ревматизмом? Кістки вже не ті.

— Та ти радій, що вони