Читати книгу - "Доктор Фаустус"

орудою самого композитора відбулася австрійська прем'єра «Саломеї»[201], на першу виставу якої Адріан кілька місяців тому їздив із Кречмаром у Дрезден, і тепер він заявив своєму вчителеві й новим лейпцігським друзям, що хоче за такої врочистої нагоди ще раз послухати цей вдалий революційний твір, який зовсім не приваблює його своїм естетичним боком, але, звичайно, цікавить з погляду техніки, особливо покладеним на музику прозовим діалогом. Поїхав він сам, і важко сказати напевне, чи він виконав свій удаваний намір і їздив у Пресбург із Граца, а може, з Пресбурга в Грац, чи тільки дурив їх, а насправді обмежився відвідинами Пресбурга, по-угорському Пожені. Бо в один із тамтешніх закладів подалася та, чий дотик палив його щоку, як їй, через потребу лягти в лікарню, довелося кинути попереднє місце промислу; в новому пристановищі й знайшов її одержимий.

Я пишу ці рядки, і в мене тремтить рука, але я все-таки стримано й просто скажу те, що знаю, — до певної міри втішаючи себе думкою, яку я вже був висловив, думкою про вибір; тут було щось подібне до любовного зв'язку, й воно кидало відблиск душевності на стосунки цього прекрасного юнака з таким жалюгідним створінням. Правда, ця втішна думка нерозривно пов'язана з іншою, тим страшнішою через цей зв'язок: що любов і отрута назавжди злилися в жахливу єдність досвіду, міфологічну єдність, втілену в образі стріли.

Дуже схоже на те, що в убогій душі тієї дівки щось відгукнулося на почуття юнака. Безперечно, вона згадала відвідувача, що був на хвилину заглянув до них. І коли вона підійшла до нього й погладила оголеною рукою його по щоці, то це, певне, було простацько-ніжним виявом її чутливості до всього, що відрізняло Адріана від звичайної клієнтури. Вона довідалася від нього самого, що він приїхав туди задля неї, і подякувала йому за це, застерігши його від свого тіла. Так мені сказав Адріан: вона застерегла його, і хіба це не свідчить про благодатну різницю між високою людяністю цієї істоти і її тілом, що скотилося до клоаки, стало жалюгідним товаром? Нещасна застерегла спраглого від «себе», і тим вчинком вона піднесла свою душу над жалюгідним фізичним існуванням, по-людяному відсторонилась від нього, той вчинок був виявом зворушення, виявом — я не побоюся цього слова — кохання. Боже мій, а що ж то було, як не кохання, яка пристрасть, яка воля до ризику, рівнозначного викликові небу, яке прагнення поєднати кару з гріхом, нарешті, яка потаємна жадоба демонічного зачаття, смертельно визвольної хімічної зміни своєї природи змусила застереженого знехтувати застереження й наполягти на оволодінні її тілом?

Щоразу, коли я думав про ті обійми, в яких одне віддало своє благо, а друге знайшло, душу мою поймав релігійний острах. Коли гість, що приїхав з такої далечини, не схотів відмовитися від обіймів бідолахи, хоч і був попереджений про небезпеку, для неї це стало щастям і виправданням, яке підняло й очистило її, і, мабуть, вона виявила всю солодку звабу своєї жіночості, щоб відшкодувати йому те, чим він задля неї важив. Доля подбала, щоб він не забув її, але він і так, хоч жодного разу більше не бачив її, ніколи не забував про неї, і її ім'я — те, що він дав їй спочатку, — зринає в його творах, віддане нікому, крім мене, не зрозумілим тайнописом. Хай мене звинуватять у шанолюбстві, але я не можу не згадати тут про відкриття, яке він одного дня мовчки підтвердив. Леверкюн був не першим і не останнім композитором, що любив вставляти у свої твори таємничі формули й шифри, в яких виявлявся властивий музиці потяг до забобонних побудов, заснованих на містиці чисел і літерній символіці. Отож у музичному мереживі мого приятеля напрочуд часто трапляються поєднання нот, які починають з «h», тобто сі, й кінчаються «es», тобто мі-бемолем, а посередині чергуються «е» з «а», тобто мі з ля — дивно сумна мелодійна основа, що з'являється в різних гармонійних і ритмічних варіантах, наданих тому чи тому голосові, часто в зворотному порядку, ніби повернута навколо своєї осі, так що інтервали залишаються ті самі, а послідовність звуків міняється; вперше вони з'являються в найкращій, може, з тринадцяти скомпонованих іще в Лейпцігу пісень на слова Брентано, розпачливій «О кохана, яка ти зла!», що цілком пронизана цим мотивом, а потім у пізньому творі, в якому так неповторно поєднані відвага й розпач, у написаному у Пфайферінзі «Плачі доктора Фаустуса», де ще помітніший нахил до гармонійної синхронності мелодійних інтервалів.

А означає цей звуковий шифр heaees — haetera esmeralda.

Повернувшись до Лейпціга, Адріан весело заявив, що він захоплений могутньою оперою, яку нібито прослухав удруге, — а може, й справді прослухав. Я й досі ніби чую, як він каже про її творця:

— Ну й обдарований, бісів син! Революціонер — і улюбленець долі, сміливий — і запобігливий. Ніколи ще новаторство і впевненість в успіхові не перепліталися так тісно. Спершу вдосталь афронтів і дисонансів, а тоді добродушний перехід на узвичаєну колію, щоб піддобритися до міщанина й натякнути йому, що нічого поганого не малося на думці… Але сміливий твір, сміливий…

Через п'ять тижнів після того, як Адріан знов розпочав свої музичні й філософські студії, локальне захворювання змусило його звернутися до лікаря. Спеціаліст, до якого він пішов, на прізвище Еразмі,— Адріан знайшов його адресу в міському довіднику, — виявився огрядним чоловіком з червоним обличчям і з клинцюватою борідкою. Видно, йому було важко нахилятися, але й стоячи він сопів, ледь розтуливши рота й відкопиливши губи. Мабуть, він дихав так через якусь недугу, але водночас у цьому було щось від байдужості, що хоче спекатись відвідувача, наче він хотів йому сказати: «Тьху, є про що балакати!» Лікар, сопучи, оглянув Адріана і, всупереч своєму виразові, сказав, що йому потрібне радикальне й тривале лікування, яке треба починати негайно. Три дні підряд Адріан ходив до нього на процедури, потім Еразмі призначив триденну перерву й загадав прийти четвертого дня. Коли пацієнт, — що, зрештою, не страждав від своєї хвороби, бо на загальному його стані вона взагалі не відбилася, — з'явився у визначений час, о четвертій годині дня, то побачив щось зовсім несподіване і страшне.

Завжди, підіймаючись стрімкими сходами на третій поверх того досить похмурого будинку, характерного для старого міста, він дзвонив біля дверей, і йому відчиняла служниця. Цього разу двері виявилися відчинені, не тільки ці, сінешні, а й усі всередині: у приймальні, в кабінеті, у великій, на двоє вікон, вітальні