Читати книгу - "Прес-центр"

— Посміюсь, — пообіцяв Шор, — неодмінно посміюсь… У грудні, під час відпустки… А тепер я назву вам кілька імен і ви їх запам’ятаєте… Це в ваших інтересах…

… Степанов сидів на заскленій веранді невеличкого кафе; сонце було гаряче, літнє, ніколи не скажеш, що вже жовтень; ліниво курив (возив з собою радянські «Мальборо», найкращі, як він вважав, у всякому разі поки що, сигарети в світі; митники Франції довго хитали головами і все-таки пропустили п’ять блоків, не вимагали заплатити мито); згадав усю розмову з Шором; дивний чоловік, в ньому є щось від дикої кози, такі ж бистрі очі й зачарованість у рухах; Степанов часто спостерігав за ними в Темному лісі під Ставрополем під час осіннього полювання на кабана.

«Але він крутить, — думав Степанов. — Або не все каже. А втім, я на його місці робив би так само. А може, ставить пастки? Не всі злочинці — паталогічні потвори; Шелленберг був красенем, і очі в нього були сумні, а як добре відчував музику, плакав, коли Гейдріх, шеф СД, грав скрипкові концерти. Шор явно хоче втягнути мене в їхню справу з Граціо, інакше навіщо він згадав якогось Цорра? Наш Лиско не дуже його цікавить… Якщо господь воістину створив людину, то для чого він наділив її такою рисою, як хитрість? А втім, хитрість — це розум дурних, не можна ж усіх зробити однаково розумними, тоді кінець світу. Соціальна нерівність — це погано, а от нерівність інтелектів — річ, виправдана всією логікою еволюції…

… Розум протилежний хитрості, боягузству протистоїть мужність, розкованій діяльності — лінь…»

Степанов подивився на годинник — вже минуло п’ятнадцять хвилин, а Марі ще не було.

«Ні, все-таки він крутить, замислив якусь гру, — сказав собі Степанов, — а якщо гра, то це проти тебе і тих, кого ти любиш. Як це у вірші? «Я — інше дерево». Цей Шор — «інше дерево».

Степанов вийняв з кишені блокнотик, хотів записати те, над чим варто подумати: ручка звичайно не писала, «радянське — значить чудове»; якщо перо золоте, то гумовий резервуар ні к чорту не годиться; з прекрасного матеріалу робимо сідла, а не пальта; скільки пишемо про це, скільки говоримо, швидше налагодити б прямий зв’язок: завод — магазин — покупець; показник — прибуток; все дуже просто, ану спробуй…

Він струснув ручку, чорнило капнуло на скатерку, слава богу, що паперову. Зразу пригадав, як один командировочний приїхав з-за кордону в середині п’ятдесятих, коли нейлон тільки-но входив у моду, привіз подрузі нейлонову кофточку, купив на добові, які нелегко було приховати від своєї доскіпливої жінки; витяг ручку, хотів написати на листівці: «Коханій — сувенір на згадку»; ручка, звичайно ж, не писала; стріпнув перо, чорнило капнуло на кофточку; чоловік, охоплений жахом, почав замивати її милом; пляма розпливлася, стала величезною; і він, анітрохи не вагаючись («Хімії в побуті» і згадки не було, тоді багато чого не було з того, що є тепер скрізь; безпам’ятні ми, прогресу бачити не вміємо), налив у тазик ацетону, поклав туди кофточку, і від неї лишилися тільки гудзики — розчинились зекономлені добові. Невдатний коханець з жахом пішов у туалет, вилив ацетон з гудзиками в унітаз, присів у розпачі на стільчак, закурив, сірник, як і годиться, кинув в унітаз… Привезли бідолаху в клініку Скліфосовського з обпеченим задом і розбитим до крові лобом.

Степанов, згадавши це, засміявся; він усе ще сміявся, коли прийшла Марі.

— Чого це ви?! — спитала вона здивовано.

— Просто так, — відповів він. — Покійний батько вчив мене, що в складних ситуаціях треба настроюватися на смішне, це як хороший масаж для нервів, думається чистіше.

— Слухайте, — сказала Марі, — або я нічого не розумію, або він втягує нас у якусь темну справу… А, може, в що я мало вірю, він чесна людина? Пропонує почати скандал… І дозволив мені сказати вам про це відкрито.

— Мені він дозволив те ж саме… Я готовий. А ви?

Марі обернулася до бару, підняла руку, попросила офіціанта:

— Будь ласка, каву!

— Я вже замовив вам, — сказав Степанов.

— Не треба. Я звикла платити за себе сама.

— У нас це не прийнято, який би там не був, але все-таки я мужчина.

— А я жінка, — відрізала Марі. — У вас це не прийнято, там і вгощайте, а тут живіть, як живуть усі.

— А чого ви така жалюча?

— Коли ти не вжалиш, тебе вжалять, навіщо підставлятись? Словом, я передала Лискові матеріали, пов’язані з чутками — серйозними чутками — про те, що на біржі хтось готує бум, спрямований проти Граціо… Тобто проти Санчеса…

— Хто такий Санчес?

Марі нахмурилась, закурила, обличчя її стало жорстоким.

— Ви справді не знаєте, хто він?

— Справді не знаю.

— Полковник Мігель Санчес…

— А, це лідер Гаривасу?! Марі, у росіян зовсім недавно стало звичкою називати тільки одне прізвище, без імені, а добре було б і без по батькові… Якщо ви читали наших письменників, наприклад Достоєвського, то дуже часто він називає героїв повним ім’ям і по батькові — Порфирій Петрович, пригадуєте? Або в Тургенєва — Аркадій Миколайович? Національне мислення, нічого не вдієш… Звичайно, я знаю про полковника Мігеля Санчеса.

— Слава богу, інакше я перестала б вам вірити… Не вам, звичайно, а Бреннеру, він ас журналістики, його рекомендація — це ваша візитна картка, просто з Степановим я не стала б розмовляти, хіба мало Степанових…

Він розправив плечі:

— Дмитро Степанов — усе-таки один…

Марі посміхнулась.

— Це в Росії, а в нас ніхто про вас не знає…

— Ну й погано. — Він уже не жартував, відповів роздратовано: — Навіщо хизуватися невіглаством? Треба знати бодай тих, кого знають в іншій країні.

— Ну, добре, ваша правда, досить про це! Я хочу сказати вам зовсім інше… Мігель… Полковник Санчес розповів мені дуже багато важливого, розумієте? Ми дружимо з ним… Але мені не вдалося всього надрукувати… З цілого ряду причин…

— Яких саме?

— Якщо я не сказала, то не вважала за потрібне говорити, невже ви не розумієте? Так от, я передала ці матеріали Лискові… В наших лівих виданнях друкувати немає сенсу, цього просто не помітять, ошельмують як комуністичну пропаганду і таке інше… Лиско глибоко копав… Він зустрівся з біржовиками, опитав багатьох людей, які знають діло і вміють відчувати, коли пахне смаленим… Цим і живуть… От… Його через це й усунули з дороги… І матеріали вкрали… А я друкую без копірки, дурепа… Всі мої матеріали були в нього… Так,