Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Биті є. Макс 📚 - Українською

Читати книгу - "Биті є. Макс"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Биті є. Макс" автора Люко Дашвар. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 70
Перейти на сторінку:
А коли ти приходиш, я бачу не твої вуста…

Качаємо! Дора хитнула голівкою в ритм, усміхнулася. Класно! Дрібний дощ з першої на другу швидкість – і не помітила. Ти! Сьогодні! Темна сила!

Повз дивну трійцю пронеслася автівка – обдала водою.

– Козел! – хлопці відскочили.

Дора приклала ручку до серця: «Дякую».

– Зачекай! Проведемо, – сказав вищий.

Біля річкового вокзалу зупинилися.

«Дякую, дякую… Далі сама», – жестами.

– Ти дуже красива, – сказав вищий. Дістав з рюкзака фломастер, ухопив Дорину долоню, записав на ній номер.

– Це мій мобільний. Захочеш репу – маякни!

«Добре», – усміхнулася збентежено. Заклякла на мить, дістала з кишені блокнотик і ручку. «Я Дора», – написала.

– Я Сван Кентукі, – красиво стукнув себе кулаком у груди вищий.

– А я Льошка, – сказав менший.

Дора йшла до пішохідного мосту, усміхалася, як дурна. Світ ружами, ніч сонцем. Ти. Сьогодні. Темна сила… Як багато добрих людей…

А вечір своє – вітер розбурхав. Той прокинувся – наче з конопель. Заметушився – туди, сюди. Дощ на третю швидкість – швидше падай, швидше. Дора оминула підземний пішохідний перехід, що вів на протилежний бік набережної, до колони Магдебурзького права. Зупинилася навпроти, вдивилася у міст попереду. Темно. Й не роздивитися, чи є хто. Чому Данко тут чекає? Роззирнулася: як до мосту ближче? Набережною далі йти чи через підземний перехід до порослих схилів?

Кинула оком на темні дерева навколо колони і побачила Макса. Стояв біля білої автівки, дивився на пішохідний міст. Здивувалася. А Макс чому тут?

Макс змерз, та не те муляло. Патлатий хлопець вів себе геть не так, як мав би. Постояв під дощем і вітром, раптом зірвався, пішов з мосту. «Неправильний хід! Неправильний! – психонув Макс. – А Дора прийде…» Пішов під дерева, аби геть не змокнути, вітер повіки стуляв – мружився, від мосту їх не відводив.

Данко теж змерз до дідька. Під вечір смартфтон відгукнувся Дориною СМС-кою. «Буду», – написала, і скільки потім Данко не намагався зв’язатися з дівчиною – тихо. Тупцював під негодою. Роззирався і раптом біля колони Магдебурзького права побачив білу «ауді». Насупився: Сердюк?! Кинув таке двозначне… Про виснажену Дору… Наче у полоні тримав, відпустив врешті. Він тут якого? Спочатку вирішив – не зважатиму. Та час спливав, Сердюк не рухався. Наче мав пересвідчитися, що Дора і Данко перетнуться.

– Тобі що до того?! – вдивлявся у темряву. Автівка білою плямою. Сердюка не видно, злився з мороком.

Данко задумався на мить, посунув з мосту. А чого мучитися? Підійде до Дориного колишнього роботодавця, запитає… Може, знає, чому Дори й досі немає. Чому її смартфон мовчить. Де увесь цей час була. Зійшов сходами на асфальтовану дорогу, що вела до білої плями у темряві, зробив крок-другий – дощ стіною, вітер з ніг збиває. «Схилом піду, – вирішив. – Поміж дерев вітер менший. І дощ не так лупить».

Дора не бачила Данка. Завмерла на набережній навпроти Макса. Поміж ними автівки фарами. Вітер за плечі в гопака. Учепилася в металевий відбійник – в очах темно. Шию витягнула: і чого Макс там стовбичить?… Онде буря дерева за голе гілля тягає, як зла мати нерозумну дитину за патли. Страшно.

Тільки подумала, вітер ті дерева до землі. Стара осика смикнулася, і Дора так ясно побачила – смерть! Ще мить – і смерть ухопить Макса. Не кістлявими дужими руками – чорними гілками. Привалить до землі грубим стовбуром, роздушить…

– Ма-а-аксе! Ма-а-аксе! – закричала раптом так відчайдушно і моторошно – світ завмер.

Макс озирнувся здивовано. Під деревом на схилі завмер приголомшений Данко. «Дора?… Розмовляє?…» – вразилися обидва.

– Ма-а-аксе! Дерево! Дерево впаде! Тікай! – закричала з усіх сердечних сил. У голові щось лопнуло. Притулилася до відбійника і впала на землю.

Данко задихнувся: Дора?! Побіг до Макса, ніби той – каліка безногий, ніби й кроку не ступить. Мокра земля чавкала, послизнувся, покотився схилом долу, чіплявся за гілки, підхопився: Дора! Макс мов здурів. Стояв під тією осикою пнем. Очей з Дори не зводив. Чи з Дніпра – ворожив своє під негодою.

Данко зиркнув на дерево – осика гойдалася, як дурна дівка на гойдалці. Рвонув до Макса, відштовхнув подалі від дерева.

– Справді… – задихався, хрипів. – Небезпечно! Ви… їдьте…

Стояв на вітрі – геть нічого не страшно. Дивився, як Макс зіщулився приголомшено, ніби щойно повернувся в реальність з інших вимірів. Відмахнувся від Данка: ти ще… Пішов до автівки. Осика рипнула судомно – стовбур хрясь! – і привалила Данка.

Максу здалося – не деревина зламалася, хребет Максів вщент. Озирнувся метушливо – посеред шляху валялася осика. Під нею нерухомий патлатий. Відсахнувся. Зиркнув на протилежний бік, на набережну. Голос Дорин у вухах дзвенить: «Тікай…» Смикнувся, побіг до автівки. Ускочив у салон – мокрий, злий, важке серце долу тягне… Завів двигун, щелепи ходором: куди вони стрибнули тільки-но, ті навіжені?! Патлатий хлоп і брехлива Дора! Розмовляє! А божилася – не можу! Кинув дикуватий погляд на Дніпро: ти, Любо, ворожиш? Ніяк не заспокоїшся?! Затремтів: не зламається, як та осика, встоїть!

Врубав фари, на швидкість… Геть!

Автівка вилетіла на Поштову. Попрямувала в центр. Європейська, Майдан…

– Куди?… – істерика проривалася глухим шепотом. До біса невтримно хотілося вимити руки. До білого. Його колір… Білий стіл… Біла тачка. Чисті наміри й ниці люди, що їм одне в голові – мазати і мазати Дюка багном. А не вийде!

– Стіл новий треба. Білий…

Згадав червоні плями на білій стільниці, повернув на Пушкінську, бо посеред бруду і скотства раптом побачив чисте й незаплямоване. І куди ж йому, як не до чистого?!

– Я… ніколи не брешу! Ніколи! Я можу не відповісти! Промовчати! Або відкласти розмову, якщо відсутність певного обсягу інформації не дозволяє сформулювати відповідь. – Розбурханий, мокрий, невтримний стояв навпроти Юлі Скачко у відкритих дверях її квартири, захлинався, не зупинити. – Я можу помилятися, але не брехати! І тепер… Тільки правда! Ти… можеш ображатися, гніватися, затаїти злість чи все життя дихати шаленою люттю, та я ніколи не погоджуся з тим, що тільки я винуватий у тому… Що сталося поміж нами. Ти… Ти винувата! Але я… прийшов не для того, аби дорікати, бо ти… Ти – єдина… чиста. Єдина, що не збрехала… Не продалася, не пожалілася… І для мене це вагоміше за будь-які сумнівні зізнання… у коханні. Пропоную тобі руку і серце, Скачко! Вибач… Звик… – обірвав себе, видихнув. – Руку і серце, Юлю…

Скачко зачудовано всміхнулася – казка! – знизала плечима…

– Проходь…

– Ні! Ти… просто не знаєш. Сьогодні особливий день. Тяжкий! Дідусь помер. Він дуже багато значив

1 ... 62 63 64 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Биті є. Макс», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Биті є. Макс"