Читати книгу - "Мати все"

– Я люблю тебе…

– Добре, – каже Платон. – Тоді завтра зранку не йди…

– Я повернуся! Я швидко. А хочеш, зі мною у місто?

– Ні!

– Чому?

– Там земля задихається.

– Добре, не йди. Я швидко… – сказала раз і вже більше ніколи не просила Платона вийти з нею в місто. Небезпека. Місток хиткий. Гойдається – куди викине? Вона й сама збігає… Так навіть краще. Якби казки про Аладіна читала, зметикувала б, чим тішилася: печеру розкішну мала, а в печері – скарб. Платон. Надійно схований – ніхто не добереться, ніхто не поцупить.

Наївна! Вже й не один, – двоє до того скарбу руки тягнуть, по-своєму розпорядитися мріють. Першим із тих двох був Стас. Затявся – печеру підірвати на фіг, Платона на люди витягти.

– Їдьмо до Платона, – все частіше дивував Ліду.

Платон Стасові радів як дитина. Обнімав, тягнув до себе в кімнату, і, як Раї не було вдома, удвох падали на килим, годинами теревенили про все що завгодно.

– Ти де був? – розпитував Платон.

– У спортзалі, – цілеспрямовано брехав Стас. – Хочеш поїхати зі мною наступного разу?

– І що робитимемо?

– А що завгодно. М’язи підкачаємо, у м’яча… Ти волейбол любиш?

– Волейбол? Я знаю. Літера «В», – серйозно відповідав Платон. – Волейбол – гра за участі двох команд, гравці яких б’ють по м’ячу рукою, намагаються послати його через сітку на майданчик супротивника. Волейбол. Я знаю. Мені не цікаво те, що я знаю.

Стас дратувався:

– Ну гаразд, ходімо просто на вулицю. Там сніг. Диво.

– Добре, – раптом погоджувався Платон, вставав і отак босоніж сунув до дверей.

– Чекай. Взутися…

– Ні.

– Добре. Іншим разом… – здавався Стас.

Ліда нервувала. Годі ще мамі дізнатися про їхні розвідки.

– Нічого не вийде, повір, – товкла Стасові.

– Може, нам теж варто не виходити з дому, – сказав раз Дезінфікатор. – Ти подивись на свого брата і його дівчину. Яке ніжне щастя…

– Ми ж не хворі, – безпорадно відповідала Ліда, згадуючи зворушливі крила Платона і Раї, що їх бачили всі. Вони майже не розмовляли на людях. Він усміхнеться, вона опустить очі – і світяться.

– Пані Лідо, ваш брат не хворий. Ми маємо щось зробити! – Другим заколотником стала Зоряна. Повернулася з весільної подорожі – засмагла, легка. Енергія милосердям хлюпає на всіх і кожного.

– Прошу, припини, Зорянко, – пручалася Ліда. – Мама і так робить усе що треба.

– Ваша мама, пані Лідо, надто любить Платона, – не вгавала Зоряна. – І я… Я вже бачила таке. Це страшно…

– Нащо ти лякаєш мене, Зорянко?

– Щоб ви усвідомили, пані Лідо! Коли я була малою… У Львові поряд із нами на одній сходовій клітці, жила літня жінка. Пані Соломія. Ми всі жаліли її. Я бігала в магазин купувати їй молоко, а коли вона померла… Знаєте, як вона померла? Я постукала у двері, щоб віддати їй молоко. Двері відчинив молодий мужчина. Я ніколи не бачила у пані Соломії таких гостей. Злякалася. Хотіла спитати, де пані Соломія, а хлопець сказав: «Мама померла…» Подивився на годинник і додав: «Сорок дві хвилини тому». У неї був син. Цілком нормальний, здоровий син, який двадцять три роки не виходив із дому. Сусіди позбігалися – й про небіжчицю забули. Плакали-питали: «Як то так?! Чому ж ви, хлопче, ніколи на вулицю не виходили?!» А він сказав: «Мамі треба було бачити мене повсякчас. Коли вона не бачила мене, їй ставало зле…»

– Який жах! Який неймовірний, страшний жах! Та він не має нічого спільного з Платоном… По-перше, він хворий. По-друге, сам не хоче виходити з дому. А мама… Мама – свята! Вона робить усе можливе і неможливе, щоби Платону жилося… комфортніше.

– Дівчину йому купила…

– Оженила. І ніхто її на мотузці до Платона не тягнув. Сама!

– Пані Лідо, я не впізнаю вас. Ще восени… Коли ви втратили дитину…

– Знаєш, Зорянко. Дарма я розповіла тобі про нашу сім’ю. Мамина правда: нас ніхто й ніколи не зрозуміє. Треба народити… Треба над усе захотіти дитину і врешті народити, щоби зрозуміти…

Іветта городів нагородила – сама заплуталась. Думала, ляльку синові під бік підсуне, відпаде проблема з гумовими потворами, повіями та іншою наволоччю, так – на тобі! – Дезінфікатор став виявляти аж надмірну активність у стосунках із Платоном. Після бунтарського походу до загсу він став проблемою номер один, та якось увечері, коли молоді заховалися у Платоновій кімнаті, а Іветта сиділа у кріслі і скляними очима дивилася на зачинені двері синового прихистку, нянька підсіла поруч, повідомила:

– Стасик сьогодні вдень заїжджав.

– Із Лідочкою? – недобре примружила очі Іветта.

– Сам-один. Умовляв Платосика їхати на лижах кататися. – Ангеліна замовкла, насторожено зиркнула на хазяйку: не впаде від новини? Та ні, сидить як вкопана. Зітхнула. Що ж, тоді можна добивати:

– А Платосик затявся: «Не хочу», – каже. Отаке дурне, прости Господи. Пішов би… Повітрям подихав. На лижі ті… Не сам же. Зі Стасиком.

– Платон щось ще казав? – спокійно запитала Іветта.

– Казав, казав! Я підслухала! – похвалилася нянька. – Сказав: «Стасе, не змушуй мене робити те, чого хочеш ти. Бо тоді я не зможу тебе любити».

– Все?

– Їй-богу, все, – збрехала Ангеліна.

Дорікала собі подумки за ту брехню, та переповісти розмову до кінця не наважилася. Вона стояла біля причинених дверей, бачила: Стас і Платон сиділи на килимі. Платон сказав: «Я не робитиму те, чого хочеться тобі». Стасик загарячкував, смикнув його за руку: «Чого ж робиш те, що хоче твоя мати?! Хіба тобі в кайф у чотирьох стінах скніти?» Платон знизав плечима: «Мама не знає, що я роблю тільки те, що вважаю за потрібне. Це моя таємниця. Ти вмієш зберігати таємниці, Стасе?» – «І навіщо тобі ті таємниці?» – не вгавав Дезінфікатор. «Таємниці бережуть усіх, хто береже мене», – відповів розумник. Отакі справи! Ховається хворе від матері! І як їй про те сказати? Краще вже збрехати.

Іветта не помітила полохливого няньчиного погляду. Усміхнулася краєчками вуст: от і ще однією проблемою менше. Платон сам із Дезінфікатором упорався. Відкинулася на спинку крісла – хай спина спочине, – попросила няньку:

– Розігрій парафін на водяній бані, Ангеліночко.

Парафінові маски для втомлених рук Іветта робила нечасто, але регулярно і тільки тоді, коли день проходив без пригод, а ніч не віщувала проблем. Хвилина повного розслаблення. Забуття. Сьогодні