Читати книгу - "Квіти для Елджернона"

Він усміхнувся подружжю Райнорів і відвів мене вбік від них.

— Я збирався сказати зовсім не те, — промовив я.

— Авжеж не те, — прошепотів він, тримаючи мене за лікоть. — Бо з блиску твоїх очей я зрозумів, що ти готовий рознести їх на шматки. А я не міг дозволити тобі це, чи не так?

— Мабуть, ні, — погодився я, перехиливши ще один мартіні.

— Хіба розумно з твого боку пити так багато?

— Ні, але я намагаюся розслабитися і, здається, прийшов не туди.

— Не переймайся, — сказав він. — І не переживай сьогодні вночі. Ці люди — не йолопи. Вони знають, як ми ставимося до них, і навіть якщо ти їх не потребуєш, то ми потребуємо.

Я віддав йому честь.

— Гаразд, але ліпше не підпускайте місіс Райнор надто близько до мене. Я лясну її по дупі, якщо вона знову вигинатиме її біля мене.

— Тс-с! — прошепотів він. — Вона тебе почує.

— Тс-с! — повторив я. — Пробачте. Я сяду тут, у кутку, й нікому не заважатиму.

Туман напливав на мене, але крізь нього я бачив, як люди витріщаються, дивлячись у мій бік. Здається, я мурмотів щось до себе надто чутно. Я не пам’ятаю, що казав. Трохи згодом я мав відчуття, що люди стали розходитися надто рано, але я не звертав на це уваги, аж поки Немур не підійшов і не став переді мною.

— Ким ти збіса себе уявляєш, що поводишся так по-хамському? Я ніколи не бачив такої брутальної поведінки у своєму житті.

Я спробував підвестися на ноги.

— Чому ви так кажете?

Штраус спробував утримати його, але він бризнув слиною й видихнув.

— Ти не тільки позбавлений вдячності, а й не розумієш своєї ситуації. Зрештою, ти заборгував цим людям, якщо не нам, — і багато в чому.

— Відколи це від морської свинки стали вимагати вдячності? — закричав я. — Я послужив вашим намірам, а тепер намагаюся виправити ваші помилки, тож чому я маю бути вдячний комусь?

Штраус розкрив рота, щоб зупинити мене, але Немур його урвав.

— Зачекай хвилину. Я хочу вислухати його. Гадаю, нам настав час порозумітися.

— Він надто багато випив, — сказала його дружина.

— Не так уже й багато, — пирхнув Немур. — Він говорить цілком ясно. Він багато чого натворив на шкоду мені. Він завдав великої шкоди — якщо й не зовсім знищив її — нашій праці, й тепер я хочу почути з його власного рота, як він виправдається переді мною.

— О, забудьте, — сказав я. — Ви аж ніяк не хочете почути правду.

— Ні, я хочу її почути, Чарлі. Принаймні твою версію правди. Я хочу знати, чи ти відчуваєш бодай найменшу вдячність за все те, що було зроблено для тебе: за здібності, які ти розвинув, за все те, чого ти навчився, за досвід, який ти набув. Чи, може, ти думаєш, тобі було краще раніше?

— У певному розумінні, так.

Така відповідь шокувала їх.

— Я багато чого навчився за останні кілька місяців, — сказав я. — І не тільки про Чарлі Гордона, а й про життя та людей, і я відкрив, що всім байдужісінько до Чарлі Гордона, незалежно від того, чи дебіл він, чи геній. Тож яка мені різниця, ким я є?

— Он як! — засміявся Немур. — Тобі стало жалко себе. А чого ти сподівався? Цей експеримент мав на меті розвинути твій розум, а не зробити тебе популярним. Ми не мали контролю над тим, що відбувалося з твоєю особистістю, й ти розвинувся з приємного недорозвиненого молодика в нахабного, егоцентричного, антисоціального виродка.

— Проблема, любий професоре, полягає в тому, що ви хотіли мати експонат, який можна було б зробити розумним, але тримати в клітці й показувати, коли вам захочеться здобути славу й похвалу. Вас не влаштовує, що я — особистість.

Він був сердитий, і я бачив, що він розривається між бажанням закінчити суперечку й ще раз спробувати здобути в ній перемогу.

— Ти несправедливий, як завжди. Ти знаєш, що ми завжди ставилися до тебе добре — робили для тебе все, що могли.

— Усе, крім того, щоб поставитися до мене як до людини. Ви знову й знову вихвалялися, що до експерименту я був нічим, і я знаю чому. Бо якщо я був нічим, тоді ви створили мене, а отже, маєте право бути моїм хазяїном і володарем. Вам неприємний той факт, що я не висловлюю вам свою вдячність десяток разів на день. Проте, вірте мені чи не вірте, але я вам вдячний. Однак те, що ви для мене зробили, — хоч це й справжнє диво, — не дає вам права ставитися до мене як до експериментальної тварини. Я індивід, і Чарлі був індивідом ще до того, як він переступив поріг лабораторії. Ви здаєтеся шокованим! Атож, вам важко погодитися з тим, що я завжди був особистістю, — навіть раніше, — бо таке твердження підриває вашу переконаність у тому, що людина з коефіцієнтом інтелектуальності меншим за 100 не заслуговує уваги. Професоре Немур, я думаю, що, коли ви дивитеся на мене, совість турбує вас.

— Я почув досить, — пирхнув він. — Ти п’яний.

— Зовсім ні, — запевнив я його. — Бо якби я був п’яний, ви побачили б перед собою зовсім іншого Чарлі Гордона, аніж того, що звикли бачити. Атож, другий Чарлі, який ходив у темряві, досі перебуває тут із нами. У мені.

— Він схибнувся, — сказала місіс Немур. — Він говорить так, ніби існують два Чарлі Гордони. Ви пильніше наглядайте за ним, докторе.

Доктор Штраус похитав головою.

— Ні. Я знаю, щó він має на увазі. Це сталося з ним недавно на сесіях терапії. Дивне роздвоєння трапилось близько місяця тому. Він кілька разів бачив себе таким, яким був до експерименту, — як окремого й відмінного індивіда, що досі функціонує в його свідомості, — так ніби колишній Чарлі намагається здобути контроль над його тілом…

— Ні! Я ніколи так не говорив! Він не намагається здобути контроль. Чарлі перебуває тут, це правда, але він не змагається зі мною. Він просто чекає. Він ніколи не намагався здолати мене або перешкодити мені щось робити. — Потім, згадавши про Алісу,