Читати книгу - "Шмагія"

Краї «синця» розліпилися, випускаючи начинку. «Пастка слизня» сохла, тріскалася, розліталася тендітними скалками. Це вже було! У лісі, на Їжачій Рукавиці, п’ять років тому, коли захист трійці магів знесло шквальним ударом Просперо Кольрауна… Мускулюс вирішив, що до нього доля теж небайдужа. Демонів, згідно з замудрованими теоріями, нема, але втратити мисливця на демонів у розпал приборкання – особливий подаруночок! На щастя, звільнене дитя-кульбаба вирішило більше не спокушати долю. Можливо, відіграло свою роль зурочення, щедро вділене демонові чаклуном, можливо, ні, але часу для вишукувань Високої Науки не залишалося.

Темрява розтисла кулака. Втягла в чорний, нічний рукав.

– Пішла! Пішла, втекла…

На бруківці, поруч із простягнутим від болю чаклуном, плакав Фортунат Цвях, мисливець на демонів, білявий сімнадцятилітній отрок, чимось схожий на Яноша Кручека. Ридав, як дитина, в якої відняли щойно подаровану іграшку, вдаряючи розбитими до крові руками в брущатку.

Звідусіль до них збігалися циркачі.

SPATIUM XI

Мемуари Фортуната Цвяха, мисливця на демонів або Дав клятву – тримай!

(на початку – одинадцять, а наприкінці – близько шести років тому. Продовження)

Клянусь життям, що як вода

Тече за небокрай –

Обітниць інших я не дам,

Хоч Бог мене карай!

Нащо мені обітниць рій?

Щоб реготав Господь старий?

Томас Біннорі, «Наслідування Ад-Саміха»

Фортунат Цвях повернувся з вдалого полювання, відвідав казначейство. Здав чиновникові гарантію ліквідації демона-заказника: Ярус Скотів, злісний дух III категорії, відстрочений виклик із Чуриха. Одержав обумовлену премію і з’явився в домі Кручеків.

Де й застав доцента Матіаса зі склянкою отрути в руках.

Кидатися відбирати зілля? Чарами вибивати склянку з пальців самогубця?! Творити дива у стилі фарсів прима-драматурга Вілла Джолтленса?! Нерозумно. Якби Матіас бажав отруїтися, він би це зробив. Учора, сьогодні, завтра. І ніякий венатор, хоч тричі друг дитинства, не перешкодив би.

Фортунат став на порозі, недбало помахуючи патичком, зачекав.

– «Вовча рута-м’ята», – замислено промовив Матіас, розглядаючи склянку на світло. У незмінному сурдуті, величезний, важкий, зараз він особливо нагадував комод. Ось-ось висуне рота-шухлядку, і вміст склянки зникне в її надрах. – Сміх, та й годі: рута-м’ята, рута, отрута… Нічого спільного, якщо не замислюватися. Якщо не скуштувати слова на смак. Мурашки на язиці, слинотеча, лихоманка. Далі блювота, судоми, параліч дихання. А таке файне слово…

– Твій син здоровий розумом і тілом, – венатор підтримав божевільну розмову, ніби йшлося про вчорашні перегони. – Так, магом йому не бути. Ну то й що? Більшість людей зниже плечима, якщо ти розкажеш їм про своє лихо.

– Більшість людей можна навчити хоча б якихось дріб-ниць. Розфарбовувати мильні бульки жовтим і синім. Викинути «дюжину» п’ять разів підряд, граючи в кості. Так, довго, важко, але чогось навчити можна мало не кожного. Янека не можна навчити нічого. Вслухайся в це слово: «нічого». У ньому відлуння «вовчої отрути». І не намагайся своїм патичком ввести мене в транс. Не забувай, із ким маєш справу.

Мисливець опустив патичка, всією вагою сперся на цю тендітну паличку. Оманливо тендітну. Заклята на світанку п’ятниці «під купіллю вітру», паличка з успіхом заміняла шпагу. Особливо коли об’єкт впливу на шпагу реагував лише демонічним реготом.

– І це привід залишити хлопця сиротою? Я був про тебе кращої думки, друже Мет.

– Я теж. Скажи, Фарте: навіщо хлопцеві такий батько? Я – вічне нагадування, ким би він міг стати, ким хотів би стати, кого хотів би перевершити… Музикант пишається сином-віртуозом. Пекар пишається сином, чиї булочки – кращі, ніж виходили в батька. Чи легко Янеку буде служити в гвардії або засідати в суді, знаючи, що живу я – вічний докір нам обом?!

Заперечити не було чого. Крутячись серед магів і чарівників, із захопленням виконуючи паси та вигукуючи дитячі закляття, малий Янек одного разу виросте й зрозуміє: безнадійно. Вся його шмагія – замкнений у пляшці джин, якому ніколи не вибратися з-під печаток. Що він візьме в руки, Янош Кручек, безвинна жертва обставин?

Чи не склянку з «вовчою рута-м’ятою»?!

– Послухай мене, Мете, – Фортунат Цвях не знав, що переступає небезпечний поріг, котрий визначив його шлях на довгі літа, щоб привести до глухої Ятриці. – Не квапся. Я присягаюся, що знайду спосіб вилікувати твого сина від зламу. Давай шукати разом. Якщо одного разу зрозуміємо, що наші зусилля марні, візьмемо твою отруйну капость у чотири руки й подумаємо, як жити далі. А поки що я, учень Гарпагона Понурого, починаю полювання на нового демона. Демона шмагії. Присягаюся, що здобич не втече від двох старих ловців на вовка.

Матіас Кручек шваркнув склянкою об підлогу.

– Ти заприсягся, – промовив приват-демонолог.

– Я заприсягся, – відповів мисливець на демонів.

– Гаразд. Тоді для початку ти повинен знати, що демонів немає.

Будь-який студіозус-першокурсник Реттійського Універмагу знав про демонів усе.

Демони жили на ярусах Пекла, котрий буравом пронизував земний диск. Жагучі, злісні та ревниві, діти Нижньої Мами, чиє таємне ім’я – Манія – вимовлялося пошепки. Зрозуміло, Нижня Мама аж ніяк не народила цю зграю з черева, у муках і зойках, немов смертна жінка. Навіть подумати про таке було б блюзнірством. Коли імператор з балкона звертається до офіцерів гвардії: «Діти мої!» – ми ж не маємо на увазі, що Його Величність особисто породив на світ оцих кремезних, обвішаних орденами горлорізів?

Нижня Мама правила народом геєни неподільно й самовладно.

А зароджувалися демони… якось.

Відверто кажучи, першокурсників це питання цікавило мало, оскільки не входило до програми іспитів. Аж до сесійної практики бакалавра чи дипломованого чаклуна; аж до магістерського дисертата. А на повного мага вищої кваліфікації, тобто знавця Високої Науки, іспитів не складали. Такий атестат видавав лише Колегіум Волхвування за особливі заслуги.

Але повернемося до наших демонів.

Дивна теорія доцента Матіаса Кручека, одна з багатьох його дивних теорій, від яких колеги-теоретики сичали й пирхали, як розлючені коти, перш ніж зсунути набакир перуку з розкрученими від суперечки буклями та взятися до чухання потилиці…

Ні, це задовго.

Фактом, камінчиком, що ліг у підставу цієї теорії, крихітним уламком щебеню, якому саме місце – в черевику кульгавого бурлаки, а не в підвалинах серйозних умовиводів…

Ні. Знову довготи.

Почнемо просто з факту. Двоє юних дурнів, що вважали себе метрами Високої Науки, а куратора – лисим перестрахувальником, викликали суккубару. Для задоволення ницої пристрасті де-труа. Суккубара задовольнила пристрасть дурнів і втекла з ослабленого втомою «лупанаруму». Демон у вільному стані – законний привід для виклику мисливця. Але інкубусов і суккубар, як правило, не ловлять зовсім. Шкірка вичинки не варта. Інферни-збуджувачі,