Читати книгу - "Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської"

Жолкевський стримано посміхнувся, він любив жарти свого молодшого колеги; Соліковський спідлоба глянув на поета, вловив його іронічний погляд і смиренно опустив очі, готуючись до серйозної розмови.

— Я чув, — повернув голову до гетьмана, — що ви розпочали будувати в Жовкві фортецю, перед якою іграшками здаватимуться Олеський і Луцький замки…

— Так… І жити там буду. Тісно у Львові та й почет ніде тут тримати, а який то гетьман без особистого війська…

— Як архієпископ — без орденського воїнства, — Соліковський повертав розмову в потрібне йому русло.

— Не можете скаржитися, ваша ексцеленціє… У Львові кого тільки нема: бернардини, капуцини, кармеліти, домініканці…

— Лютерани, кальвіністи, аріани, — продовжував з іронією перелік архієпископ. — І православні, вашмость, і православні, — додав з притиском, злий вогник зблиснув в очах і пригас. — А ті запровадили своє антихристське братство і виповіли війну апостольській церкві… І їй важко: бернардини ходять з вертепами; капуцини гарну капусту викохують, босі кармеліти вміють добре жебрати, а воювати з віровідступниками нема кому.

— Але ж ви воюєте, — розгладив вуса Жолкевський, — церкви закриваєте, православних попів виганяєте з приходів, русинів — з цехів… Ваша ексцеленціє, не звинувачуйте мене в прихильності до схизми — мій шановний вітець, староста львівський, справді був у дитинстві православним, я ж вірно служу католицькій державі і її правителям… Проте гадкую, що в завойованому краю не слід різко порушувати попередній спосіб життя підданих… Щоб покорений народ прийняв переміни, треба вводити їх непомітно: люди бояться більше змін зовнішніх, ніж суттєвих.

— Не згоден з вами, вашмость… Правитель повинен провести всі необхідні жорстокості за одним разом, щоб піддані пережили їх без тривалого болю. Що ж стосується благодіянь, то їх треба давати потроху, щоб народ мав час оцінити добро.

— О, безсмертний Макіавеллі! — вигукнув голосніше, ніж дозволяв етикет, Шимонович. — Як видно з вашої розмови, вчення італійського політика можна трактувати як кому вигідно. Ви ж бо у вашому діалозі оперували тезами з трактату «Монарх», і кожен мав свою рацію. Чи не подібно ідеологи різних сект і віросповідань тлумачать Святе Письмо?

— А тому єзуїти визнають право тлумачення Святого Письма тільки за костьолом, мій сину, — відрізав Соліковський. — Пане гетьмане… Якщо у нас зайшла така розмова, — архієпископ тримав у долонях келих з вином, наче хотів його зігріти, — то при цій нагоді… Я прошу у вас, як у вельми впливового світського владці, підтримки… Може, мені вдасться переконати вас, що до Львова, в якому останнім часом досить люто заворушилася схизматицька гідра, необхідно ввести найвойовничіший орден, справжнє Ісусове воїнство, яке — єдине — може стяти погані голови потворі, — єзуїтів. А ви, шановний поете… Я хвалю вас, що пишете зрозумілою польському народові мовою, хоча… коронаційну оду ви могли були виголосити й по–латині… А втім, єзуїтська проповідь теж ведеться по–польськи, навіть сам Скарга… Ви, хвальний поете, своїм словом зуміли б у цій справі багато допомогти. Посполитий люд вірить своїм речникам. І якщо на кожному кроці… Навіть сухий кілок зазеленіє, коли його часто підливаєш водою…

На хвилю запала мовчанка. Шимон Шимонович опустив голову, та зразу ж різко підвів її і коротко спитав:

— Навіщо?

— Для перемоги Полонії на Русі. Єзуїтський орден здисциплінує плебс. Єзуїтська колегія замінить пауперську[72] катедральну школу, і виховуватиме вона не вільнодумців, які потім — хто до ліса, хто до біса, а вірних слуг святого костьолу, котрих, немов віск, можна завжди втиснути в потрібну форму і котрі зуміють жертвувати себе всього у вогні любові до Христа. Єзуїтизм з роками зробить польський народ могутнім передмур'ям християнства! — Архієпископ стояв, простягнувши вперед руки, він виголошував проповідь, очі його палахкотіли. — Дорогі мої, хіба ви не бачите, що Польщу, оточену протестантською Німеччиною, магометанською Туреччиною, православною Московією, може врятувати і зробити її твердинею тільки єзуїтський католицизм? Чому досі немає у Львові єзуїтського дому? У Вільні, у Кракові є… То виходить — риба у Львові, а рибалки в Польщі. Де тут логіка, панове?

Підвівся Шимонович.

— Я не політик, ваша ексцеленціє, і ви, звичайно, не слухатимете моїх порад: вводити єзуїтів до Львова чи ні. Але мені здається, що єзуїтська дисципліна шкідливо може позначитися на суспільному житті Львова, заселеного розмаїтими народами. При тому Львів — тільки острів серед українського моря, на це треба зважити. Ми повинні шукати якихось кладок, стежок для порозуміння з русинами, а не посилати до них духовних ціпаків, які закривають церкви, ловлять попів, монахинь з келій виганяють! Я боюся, щоб подібні заходи не окупилися колись морем крові!

Жолкевський сидів незворушно, прислухаючись до суперечки, розгладжував пишні вуса, а брови мав зведені догори — слухав уважно, і коли розчервонілий Шимонович уже сидів у кріслі, витираючи хусточкою піт з чола, промовив:

— Я не бачу аж такого чорного майбуття, як наш молодий гарячий віршотворець… У нас — сильне військо, а значить, і порядок… Проте я погоджуюся з паном Шимоновичем, що іще рано вдаватися до крайніх заходів, до огульної пацифікації[73] краю, і тому не раджу вводити до Львова такий войовничий орден, яким є єзуїтський. У моєму війську служать реєстрові козаки і слухняні суть. У Львові русини теж не піднімають ребелії[74]. А єзуїти можуть їх озлобити… Ви зарано, ваша ексцеленціє, взялися за шаблю. Спочатку варто спробувати порозумітися з православним кліром. Балабан послав королеві скаргу на вас — і має рацію: ви образили духовну особу. А чому б вам не зустрітися, як ми оце сьогодні, з єпископом, з київським митрополитом і не порозмовляти: Ісус у нас один, одна й Діва Марія, обряди подібні… Об'єднаймося. Унію складімо… Та якби це вдалося зробити, то не закривати церкви, а відкривати нові буде потребно, тоді можна буде посадити уніатського патріарха в Києві і цим вибити скіпетр у московського, яким він помахує через наші голови аж до Константинополя! А там прийде черга й на єзуїтів…

Соліковський довго думав, потім надпив з келиха вина і поглянув на гостей.

— Я дякую Господові за те, що маю