Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Без козиря 📚 - Українською

Читати книгу - "Без козиря"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Без козиря" автора Петро Йосипович Панч. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 120
Перейти на сторінку:
от капосний. Молодці, закупорили хутір, а до Омеляна я сам поскакаю.

Байда вже зійшов на землю, коли в небі заревів снаряд і слідом розлігся вибух за млином. Осколки градом заторохтіли по шалівці.

— Куди ж ти б'єш, собачий сину? — посварився Байда кулаком, але від радості засміявся. — Тікайте, хлопці, бо це червоні приціляються!

Кроків за двадцять чорніла яма, і вони вскочили в неї. Байдин кінь, певне поранений, уже лежав на землі, коні розвідників відбігли далеко в поле і паслися у вівсі. Дядьків кінь стояв головою до воза і злякано щулив вуха. Селянин страшними очима дивився крізь колоди зрубу і не наважувався виткнути голову.

Із ями теж було видно добре і хутір, і за ним поле, а далі села, зайняті червоними. Нарешті далеко на флангах почулась густа стрілянина — там теж розпочався бій. Байда широко перехрестився і скоса зирнув на розвідників.

— Не в Богові справа, другого знаку ще немає, щоб я радість міг припечатать. — І гукнув на весь голос: — Горніть, горніть їх, хлопці, уже виручають нас! Тепер амба царенятам.

Другий снаряд не долетів до млина. Кінь вирвав з гужа одну голоблю, але віжки не пускали його втекти, і він дрижав, як на морозі.

— А третій буде в саму точку. Коня вирви, чортів дядьку!

Під селом показалось троє вершників, які скакали на хутір, припавши до грив. У руках їх виблискували шаблі. По одягу Байда зразу упізнав денікінців. Перед ними на пагорбку лежав Люй Лі і продовжував строчити з кулемета.

— Хлопці, кулемет! — крикнув Байда, скочив на дядькового коня, обірвав віжки й щодуху поскакав навперейми вершникам.

— Китай, оглядайся! — Але Люй Лі, певне, не чув його, бо й разу не оглянувся. — А куди то ви, чортові песиголовці, націлились!

Вершники продовжували скакати, не звертаючи уваги на крик, гадаючи, мабуть, що репетував розгніваний господар бакші, яку вони толочили. В одному гужеві все ще трималася поламана голобля. Вона била коня по ногах і заважала йому бігти. Байда висмикнув голоблю і, як кайлом, длубонув крайнього вершника. Кінь відбіг, а вершник тільки ойкнув і впав на межник. Другий обернув свого коня і, щось викрикнувши, налетів на Байду з потилиці. «Осетинці!» — майнуло в голові Байди, він інстинктивно штрикнув голоблею назад і влучив вершникові просто межи очі. Вершник несамовито заверещав, затуляючи руками очі, але занесений клинок уже опустився на голову Байді, і він відчув, як його полоснуло по щоці, мов ножем. Засліплений вершник безпорадно закрутився по полю. У Байди кров заюшила по бороді. Він помацав вилиці, викривив щелепи — була тільки розсічена шкіра. Тим часом третій вершник продовжував скакати до кулеметника. Байда не міг його наздогнати і вихопив маузера, але вершник уже захитався на сідлі і безсило впав коневі на гриву, підстрелений кулеметом із вітряка.

Байда, пересівши на його коня, поскакав до хутора, звідти біг уже йому на допомогу Василь Моренко, Люй Лі котив свій кулемет униз. По пострілах і димках видно було, що денікінці відступали, а там на них чекала пастка. Василь Моренко щось вигукував і вимахував руками так, ніби скликав людей, а наблизившись, широко відкрив очі.

— Чого ж ви самі, я ж біг… Вам голову розрубали?

— Скакай на село, обоз негайно сюди! Та заслону щоб виставили: осетинці йдуть!

— Дулю вони тепер нас візьмуть! — збуджено вигукнув Моренко. — Я вже перегукувався з червоноармійцями. Дайте я вас перев'яжу.

— Потім, потім!

Байда знову погнав коня. Все йшло не так, як планувалось.

На хутір привели вже кількох полонених.

— Де ж ваші офіцери? — запитав Байда.

Полонені боязко підвели голови, але ніхто не відповів.

Він узяв одного за плече, і той аж присів, скривившись од болю.

— Тебе питаю! Утле яке.

Полонений з обличчя мало скидався на простого солдата. Кривлячи тонкі губи, він враз наїжачився:

— Я за себе відповідаю!

— Бач, яка віра панська, а наша — один за всіх і всі за одного… Женіть цих царенят за цепом. Треба кінчать!

Прибігла Маруся з санітарною сумкою і сплеснула руками: шабля розсікла щоку аж на палець.

— Поранені є? — запитав Байда.

— Оце з вами буде четверо.

— Я по особому списку. Тяжко?

— Видужають! Я вам рану йодом заллю, тільки щоб не вдарили.

Доки Маруся перев'язувала Байду, стрілянина на бойовищі почала стихати, він вирвав кінець бинта.

— Так, дівко, й смеркне завидку, — і хутко пішов на постріли. Карабін, повішений на шию, ходив на грудях, як маятник.

З протилежного боку вибалка мусили бути вже червоні. Байда приклав руку до очей і побачив у житах зелені гімнастерки, йому аж тьохнуло серце: може, там і Клим з ними?

Денікінці були під перехресним вогнем, але кулі могли вже діставати й своїх, тоді Байда махнув над головою шапкою і щосили гукнув:

— Годі, годі… У штики їх!

Партизани виросли як з-під землі і тугим півколом побігли у вибалок. З другого боку підвелися червоноармійці. Постріли враз ущухли, мов захлинулись на дні глибокого вибалка, де вже денікінці здіймали догори руки. Потім розляглося радісне стоголосе «ура!». Партизани зійшлися з червоноармійцями, догори злетіли шапки, як галич.

Гордій Байда сів на коня і, суворо урочистий, поїхав до вибалка. З протилежного боку так само урочисто під'їздив до вибалка комісар полку. Побачивши один одного, вершники зупинилися. Коли б у Гордія Байди не біліла від бинтів голова, можна було б подумати, що його постать віддзеркалює якесь незриме люстро, так ці вершники були схожі один на одного. Першим зіскочив на землю Клим і пішов назустріч батькові.

Почуття і міркування

Курибіда все частіше ловив себе на думці про самопожертву людей, які цілком віддавали себе революції, щоб повалити старий режим, прокласти нові шляхи для людства.

На одній із записок Власова, що він їх знайшов у піджаці на пустирі, Курибіда таки розібрав слово, написане на конверті олівцем — «Ф. Гливкому». Це прізвище він чув на Калинівській рудні, коли їздив туди інструктувати профспілку. Федір Гливкий, казали, був першим головою селищної Ради, більшовик. Курибіда знову перечитав записки Власова і нарешті зрозумів, що це ж він писав їх Гливкому, це ж, значить, солдати вбили на пустирі Гливкого! Неприємно зашкребло на серці: він же бачив, як його катували, і не міг припинити такого беззаконного вчинку. Але тут же Курибіда почав шукати для себе виправдання: «Більшовики самі винні, адже меншовики знайшли спільну мову з денікінцями».

Курибіда надаремне заплющував очі, заснути він не міг. Лежав і до болю в голові марив — весь час ввижалась

1 ... 62 63 64 ... 120
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без козиря», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Без козиря"