Читати книгу - "Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)"

Ніколи не забуду мою першу вчительку, яка навчила мене читати, коли мені було п’ять років. То була гарна і мудра дівчина, яка не претендувала знати більше, ніж може; крім того, вона була такою молодою, що з часом стала меншою, ніж я. Саме вона читала нам в класі перші вірші, які назавжди роз’їли мені мозок. З такою ж вдячністю я згадую вчителя літератури в старших класах, скромного і розважливого чоловіка, який проводив нас лабіринтом добрих книжок без химерних тлумачень. Цей метод уможливлював нам, його учням, більш особистий і вільний зв’язок з дивом поезії. Коротко кажучи, курс літератури не мав би бути чимось більшим, ніж добрим путівником світом книжок. Будь-яка інша претензія може лише злякати дітей. Думаю я, тут, за лаштунками.

27 січня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид

Ріка життя

Єдине, заради чого я хотів би знову стати дитиною, це аби знову поплисти на кораблі річкою Маґдалена. Хто не робив це в ті часи, не може навіть уявити собі, як то було. Мені це випадало двічі на рік — раз туди і раз назад — упродовж шести років навчання в середній школі і двох в університеті, і щоразу я вчився від життя більше, ніж у школі, і краще, ніж у школі. В сезон повноводдя подорож угору річкою від Барранкільї до Пуерто-Сальґара тривала п’ять днів, а там сідалося на поїзд до Боготи. В періоди посухи, яких бувало більше і для мандрів вони були цікавішими, мандрівка могла тривати майже три тижні.

Потяг від Пуерто-Сальґара цілісінький день дряпався, наче кіт, скелястими карнизами. На найкрутіших перегонах він подавав назад, аби розігнатись і знову намагався підніматись, чмихаючи, мов дракон, і часом пасажирам доводилось виходити і пішки підніматися до наступного карниза, аби облегшити йому тягар. Містечка по дорозі були холодними й сумними, і одвічні торговки пропонували через вікна вагонів великих і жовтих курей, зварених цілком, і білосніжну картоплю, що смакували, як шпитальний харч. У Боготу приїздилося о шостій вечора, а відтоді наставав гірший час для життя. Місто було похмурим і студеним, із громохкими трамваями, які на поворотах сипали іскрами, і дощем з води упереміш із кіптявою, що ніколи не вщухав. Убрані в чорне чоловіки в чорних капелюхах швидко шмигали, спотикаючись, наче йшли у термінових справах, і не було на вулиці жодної жінки. Але там ми мали зоставатись цілий рік, удаючи, що вчимося, хоч насправді ми просто чекали, коли знову прийде грудень і ми ще раз попливемо річкою Маґдалена.

То були часи триярусних кораблів з двома димовими трубами, що пропливали вночі, як ілюміноване містечко, і лишали в осілих на берегах ріки поселеннях струмінь музики і химерних мрій. На відміну від кораблів на Міссісіпі, на наших гребне колесо містилося не по бортах, а на кормі, і більше ніде у світі я таких не бачив. У них були прості і немудрящі назви: «Атлантіко», «Медельїн», «Капітан де Каро», «Давид Аранґо». Їхні капітани, як капітани Конрада, були авторитарними і добросердими, їли, як дикуни, і ніколи не спали самотою в своїх віддалених каютах. Члени команди називали себе «матросами» в розширеному значенні цього слова, наче плавали морем. Але у корчмах і борделях Барранкільї, куди вони приходили впереміш з морськими матросами, їх вирізняли характерним найменням — пароплавці.

Подорожі були повільними і удень дивовижними, ми, пасажири, сідали на палубі, щоб дивитися, як пропливає життя. Бачили кайманів, що здавалися стовбурами дерев на берегу, які, роззявивши пащі, чекали, що всередину впаде якась пожива. Бачили чапель, що здіймалися в повітря, налякані кільватером корабля, зграї диких качок із внутрішніх обмілин, нескінченні косяки риб, морських корів, що годували своїх малят і ревіли так, наче співали, на піщаних берегах. Іноді сієсту перебивав нудотний сморід, був то труп здоровенної утопленої корови, що плив за течією, майже непорушний, з самотнім грифом, що примостився на її животі. Упродовж всієї мандрівки ти прокидався на світанку, оглушений галасом маленьких мавпочок і сваркою сорок.

Тепер нечасто буває, аби хтось з кимось знайомився в літаку. На кораблях на річці Маґдалена ми, пасажири, врешті-решт ставали, мов одна родина, бо щороку домовлялися плисти разом. Родина Ельхач сідала на пароплав у Каламарі, Пенья і Дель Торо (земляки людини-каймана[15]) — у Плато; родина Есторнінос і Віньяс — у Маґанґе, Вільяфеньєс — у Банко. Що далі ми пливли, то більшою ставала забава. Наше життя ефемерним, однак незабутнім чином було пов’язане з життям містечок, в яких робилися стоянки, і багато з них назавжди переплелися з нашими долями. Вісенте Ескудеро, студент медицини, приперся без запрошення на весілля у Ґамаррі, без дозволу потанцював з найгарнішою в містечку жінкою і її чоловік убив його одним пострілом. Натомість Педро Пабло Ґільєн на гомеричній пиятиці побрався із першою ж дівчиною, яка йому сподобалась у Барранкабермесі, і досі щасливий з нею і їхніми дев’ятьма дітьми. Неповторний Хосе Паленсія, природжений музикант, попхався на конкурс барабанщиків у Тенерифе і виграв корову, яку там же продав за п’ятдесят песо: у той час то була справжня фортуна. Іноді судно майже на два тижні застрягало на піщаній мілині. Ніхто не хвилювався, бо забава тривала, а лист від капітана, запечатаний гербом його товариша, служив виправданням для запізнення у школу.

Якось уночі, в мою останню подорож у 1948 році, нас розбудив нелюдський стогін, що долинав з берега. Капітан Клімако Конде Абельйо, один з титанів, наказав пошукати прожекторами джерело того реву. То була самка морської корови, що заплуталась в гіллі упалого дерева. Пароплавці кинулись у воду, прив’язали її до кабестану і змогли її звільнити. То була фантастична і зворушлива тварина, завдовжки майже чотири метри, з блідою і гладкою шкірою, з торсом жінки, грудьми матері-годувальниці і величезними очима, з яких текли людські сльози. Саме від капітана Конде Абельйо я вперше почув, що настане кінець світу, якщо річкових тварин і далі вбиватимуть, він заборонив стріляти зі свого судна. «Той, хто хоче когось вбити, нехай вбиває в себе вдома! — кричав він. — Не на моєму кораблі». Та нікому не було до цього діла.