Читати книгу - "Бомбардир"

– Безумовно, Сергію.

– Тоді відповідайте: навіщо вам це?

Відповів я не відразу. Ґленн Бейлі наполягав на повній конфіденційності моєї місії. У разі порушення угоди я міг назавжди втратити можливість побувати в Англії. Але, взагалі кажучи, найближчим часом я туди й не збирався… З іншого боку, я міг з ходу вигадати кілька відносно правдоподібних версій. Але брехати зовсім не хотілося. Не такою людиною був Сергій Гайдук, щоб вішати йому локшину на вуха. Тому я просто сказав:

– Мене найняли.

– Хто?

– Скаути «Манчестер Юнайтед». У клубі цікавляться вами, хочуть бачити в основному складі. Але для цього, вважають вони, їм слід знати про вас абсолютно все.

Я очікував хоч мінімального вияву почуттів: легкого подиву, жвавого блиску в очах, прихованої усмішки. Це ж клуб, про який він марив ще в ранній юності! Нічого подібного. Сергієве обличчя залишалося цілком непроникним.

– Що ж, будемо сподіватися, що це правда. Тепер ставте питання.

Знову зависло тяжке мовчання. Я вагався, не знаючи, з чого почати. Не був готовий до цієї зустрічі й до щирої розмови, а питань у мене було більш ніж досить. Я одним ковтком покінчив з віскі й промовив:

– Хлопчик… З Іриною Андріївною був… Він ваш?

Тепер паузу тримав Гайдук. Шукав точну відповідь, боровся з роздратуванням через мою нетактовність або просто вагався, вже знаючи причину мого інтересу до його приватного життя.

– Мій.

Я усвідомлював, що грубо порушую його особистий простір. І що наступне питання ще гірше. Але все-таки поставив його:

– Хто його мати?

Знову цілковита відсутність емоцій. Сергій допив охололий чай і ще раз наповнив чашку. Схрестив руки на грудях, наче намагався відсторонитися від мене. Глибоко зітхнув.

– Я гадаю, вам уже відома подія на дорозі?

– Так. Я знаю цю історію…

– Мені дуже шкода… Саме в той час у матері виявили пухлину – у Марганці, у районній лікарні. Вона не повірила й поїхала до Києва, нікому не сказавши ні слова. І тільки коли в Києві підтвердили діагноз, зателефонувала мені й про все розповіла… Я тоді грав у Мелітополі, в «Маяку». Чесно кажучи, не пригадаю іншого випадку, щоб я так панікував, як після цього дзвінка. Стрибнув у машину й помчав до неї. Це був нервовий зрив – усю дорогу я вів «Хонду» буквально на автопілоті. До Києва залишалося менш ніж сто кілометрів, коли ця жінка раптово з’явилася на дорозі прямо переді мною. Вона виринула з темряви метрів за двадцять від мого капота, і я нічого не встиг зробити… Жінка загинула миттєво, а я залишився на місці… Я був готовий відповісти за все, що сталося…

– Це я теж знаю,– сказав я.

– Потім… потім я ні на мить не міг позбутися думок про те, що накоїв… Просто розпадався на частини, не знав, що робити. Але мені сказали: тренуйся, грай, у цьому твоє покликання. Те, що сталося,– сліпа випадковість, не твоя провина. Усе вирішили за мене, і я чесно намагався жити по-старому. Черниш дуже допоміг мені, зробив усе, щоб маму обстежили в найкращих клініках: спочатку в Німеччині, потім в Ізраїлі… але скрізь фахівці сказали те саме: четверта стадія, діагноз поставлено надто пізно. Я вже став миритися з думкою, що от-от утрачу її… Вам не зрозуміти, як це – виходити на поле в такому стані. Мотивації ніякої. Я хотів одного – бути поруч із нею щохвилини. Плюнути на все й просто залишитися з нею! – Сергій трохи підвищив голос, але відразу ж опанував себе й півголосом, нахилившись трохи ближче до мене, проказав: – І саме в цей час від інфаркту помер батько… Ні, ми з ним не були близькі. У нас були далеко не найкращі стосунки. У всякому разі, не ті, яких я прагнув. Я хотів, щоб він бачив кожну мою гру, щоб пишався мною, щоб нарешті зрозумів, що для мене означає футбол… Нічого цього не було. Він ніколи не скаржився на серце, почувався цілком здоровим, а тут його буквально в одну мить не стало… Лікарі швидкої нічого не встигли зробити. Мама була з ним до останньої секунди. Уявляєте, що їй довелося пережити? А я почувався винним у всьому: і в маминій хворобі, і в загибелі цієї жінки, і в смерті батька. Мене ні на мить не залишало відчуття провини…

Обличчя його спалахнуло, він випростався. Я розумів, як складно йому говорити про це зі мною, зовсім сторонньою людиною, тим, хто безцеремонно вліз у його життя і змусив заново пережити те, що завдавало йому такого болю. І водночас віддавав належне його мужності.

Сергій спокійно, трохи втомлено вів далі:

– Одного разу мені наснився дивний сон: я граю у футбол, веду м’яч до протилежних воріт, але на стадіоні порожньо – ані команд на полі, ані вболівальників на трибунах. Відчуття таке, наче я граю сам із собою. І чомусь знемога, мучить задишка. Ледь змушую себе рухатися. Нарешті зупиняюся, дивлюся праворуч – і бачу біля краю поля батька. Він дивиться на мене й дуже чітко каже: «Дитина плаче. Без матері дитина плаче»… Я прокинувся й подумав: це знак, що скоро помре мама і мені буде страшенно погано. Але помізкувавши, я раптом збагнув: жінка, яку я збив, це про неї! У неї ж син, зовсім малесенький. Хтось сказав мені про це, але так, мимохідь, між іншим… І ніхто не звернув на це уваги.

Тоді я сам поїхав до Білої Церкви. Думав познайомитися з її чоловіком, допомогти грішми. Та що там допомогти – я був готовий віддати все, що в мене було. Прийшов за адресою, яку дали, піднявся, подзвонив. А там помийна яма – бруд, сморід, холод, сидить п’яний у дим мужик із такими ж п’яницями. Сидять, квасять, нічого не розуміють. Дитя в сусідній кімнатці з якоюсь теж піддатою дівкою, навіть не плаче вже – тільки повискує… Немите, худе, голодне…

Що далі? Варіантів у мене не було: я зв’язався з Чернишем і попрохав допомогти. Він мене довго відмовляв, переконував, що я чиню