Читати книгу - "Пан Халявський"

— А пан Азенко тут? — спитав козак, усе ще приглядуючись.

— Та тут, тут, давно тут! — кричали голоси.

— А де ж ви, ваша ясновельможність? Я щось вас не роздивлюся, — казав козак, затуляючи світло рукою.

— Та ось я! Ось! — зволили відгукнутися самі пан полковник, показуючи на себе пальцем.

— Так і є. Се ви, пане полковнику! — сказав козак і, піднявши руку, сказав преголосно: — Нате ж вам, пане Азенко, дулю! — і з сим словом простягнув до нього руку з суканою дулею… Полотно попереду, наче від якоїсь нечистої сили, оповідали батенько, опустилося й сховало козака з дулею та все інше видовище.

Важко й описати, що в сю мить сталося в комедному домі. Се був нечуваний пасаж! Сміх, регіт, вигуки приглушили гнівні слова пана Азенка. Всі, що були тут (як їх у Петербурзі звуть, глядачі), встали з своїх місць і гамірливо юрмилися біля виходу. Його ясновельможність пан Азенко мало не лусне від гніву й, розлючений, наказує своїм сердюкам, заведеним і в нього на зразок, як у найяснішого пана гетьмана, схопити, піймати полковникоганьбителя, що наважився при всій старшині й поспільстві тикнути сливе до самого його ясновельможності носа прездоровенну дулю. Сердюки кинулися, та ні того козака й жодного комедника навіть сліду ніякого не зосталося. Шукали, шукали, все місто обшукали, по всьому ярмарку нишпорили, — нема й сліду, і аж по сей день нема! Як у воду все пірнуло…

Батенько покійні, оповідаючи, бувало, качаються від сміху, що пан Азенко привселюдно з'їв отаку велику дулю, а пан Букенко, котрий усе те придумав і влаштував, дуже потішався своїм методом мститися за те, що завадили обрати його на Глухівського полковника.

Повірте, що все те була щира правда.

Вибачте, до чого ж се я почав оповідати? Ага! Се з приводу того, що я заприятелював з невідомим мені чоловіком, котрий пропонував піти в театри.

«Добре, — подумав я, — побачу, що тут, у кумедній дії, коїться. Піду». І пішов просто, розпитавшись, до театру; а комедного дому, хоч скільки питав, ніхто не показав; тут так він не зветься. Се я і в записній книжці позначив у себе.

Добре! Отож я й прийшов до театру, щоб дізнатися, чи будуть у той день пускати комедію? Я думав, що й тут крикун вилізе на покрівлю та й стане кричати. Де там? Петербург місто хитре! Добрали способу, де взяти такого горланя, що кричав би на весь Петербург, котрий, треба знати, незрівнянно просторіший за Глухів. От і вигадали: надрукують листочки, що буде, мовляв, комедія, і розсилають по місту. Весь люд через те знає і суне хмарою на комедію. Таким побитом прийшов і я. Бачу, люди купують квиточки… Я питатися. Звольте бачити: в театрі є ложі, крісла, місця за кріслами та ще дещо.

От, будь я бестія, якщо брешу! Я подумав: ложа? се буде ложе; і як ото мені, приїжджому, нікому невідомому, прийти до театру для того, щоб лежати на ложі? Не хочу. Я знаю політику. Крісла? Я не пам'ятаю, чи сидів я коли в житті на кріслі? І як ото мені сидіти в кріслі, коли люди поважніші за мене беруть квиточки за кріслами. Я й зробив висновок, що се й для мене пристойніше. Будь-що-будь, — узяв квиточок і заплатив півтора карбованця. Довідався в інших покупців, — точно: не обдурили в ціні, взяли те, що й з інших, і здачу правильно дали цікавих коло мене безліч! Усі роздивляються, розпитують. Ото цікавий люд! Я тут же завів знайомство з багатьма невідомими мені людьми, й вони були до мене дуже ласкаві. Оповідання мої їх дуже веселили, й приятелі мої не пускали мене від себе.

Сяк чи так, а тільки я в театрі. Тьху, ото лихо, чемність яка! Лакей зустрічає, проводить, місця показує; а треба вам знати, що я не один гість там був. Проте слуга всім устигав прислужити. Сів я. Тьху ти, лихо! Скільки того панства значного! І все товариство було прегарне! Вже ж і надивився я. А тут музика шкварить, та ще яка! І флейти, і скрипки! Та так напинають, що з сусідою і не думай говорити! Насолода почуттів, та й годі. Очі пересичуються: одне те, що світло-пресвітло; всіх у лице ясно бачиш, а друге — скільки тут осіб! Про людей нема чого й казати, я їх пропускав і не звертав уваги, та все дивився на шановних осіб. Стільки одразу не побачиш у нашому Хоролі. Та й то правда, місто місту не рівня: Хорол і Петербург. А найбільше від усього мене вабила й полонила прекрасна стать, котрої тут були цілі купи, наче отара яка. І все прекрасні, без винятку, і все чарівні до того, що мене, коли гляну на них, мороз проймав поза шкірою. Звісно, було їх тут на всякі смаки, зважаючи яка комплекція милується ними. «Були корпорації дебелої, були й витонченої», — як висловлювався колись доміне Галушкинський. Отож, усім було приємно милуватися ними. Вже ж я й навтішався! Не жаль мені було вже й півтора карбованця. Та чого там? Якби мені сказали про таку насолоду й заправили два карбованці? Дав би; каналія буду, коли б не дав!

Наслухався я до того ж ще й музики, коли се — скажу словами батенька покійного — наче якась нечиста сила підняла вгору чудову картину, що була перед нами, і очам нашим показалася окрема кімната; коли статечні люди, що в ній були, почали між собою розмовляти; я, одне те, що ноги одсидів, а друге, хотів скористуватися сприятливою нагодою, щоб оглянути й тих, хто позад мене, та помилуватися задньою жіночою статтю; я підвівся й став цікаво все розглядати.

Раптом від задніх та бічних моїх сусідів почув чемні запрошення: «Чи не зволите ви сісти?.. Сідайте, будь ласка!» Я, відкланюючись їм, усе кажу: «Уклінно дякую! Я й тут насидівся, й сюди не пішки прийшов… Красно