Читати книгу - "Поміж двох орлів"

— Важке? — стривожився Жолкевсьий.

— Не можу знати...

Невдовзі від короля прискакав ще один посильний з листом. Цього разу тон листа, написаного королем, був категоричний. Польному гетьману Жолкевському пропонувалося залишити обоз і спішно прибути в табір, для чого вже вислані назустріч три цуги коней, які чекатимуть його на півдорозі до Смоленська. Здивований таким поворотом подій, Станіслав Жолкевський поцікавився у посланця причиною такого рішення короля. На відміну від першого, другий посланець виявився більш поінформований.

— Як тільки ваша милість зволили відбути з фортеці, пан воєвода брацлавський, що вирішив особисто керувати штурмом фортеці, отримав підступну кулю, і його віднесли у лазарет, — говорив посланець. — Я не знаю, яка там у пана воєводи рана, але подейкують, що важка. Того ж дня надвечір із столиці прискакав пан Глосковський, посланий від старости велзького.

— А що Москва? — поцікавився гетьман.

— Москва горить. Звідусіль її обступили війська ополчення. Бої ідуть всередині міста.

«Це результат наших безглуздих дій!» — подумав Станіслав Жолкевський, а сам сів писати відповідь королю, виправдовуючись тим, що не може одразу відправитися на зустріч, і дякує за люб’язно запропоновані його королівською величністю коні. Своїх же коней з каретою гетьман відправив навпростець у Могилів, і для того, щоб повернути їх, треба скількись часу. Посланець поскакав назад, а гетьман заходився шукати хоч якихось більш-менш пристойних коней. Коли ж йому вдалося дочекатися з Могильова свою ж таки пару, король через третього посланця повідомив, що панові гетьману належить продовжувати свій шлях до Польщі. У тому ж таки листі Сигізмунд III із сумом повідомляв, що від отриманої на полі брані рани помер Ян Потоцький, воєвода Брацлавський і писар коронний, син Миколи Потоцького, генерала Подільського...

Станіслав Жолкевський не мав причин любити будь-кого з Потоцьких, але він побожно перехрестився...

Наступного дня обоз зрушив з місця і не зупиняючись попрямував на захід.

Останню зупинку перед Жовквою польний гетьман Станіслав Жолкевський вирішив зробити у родинному маєтку в селі Туринці, де й побачив світ шістдесят чотири роки тому. Хоч до рідного дому залишалося не більше десяти верстов, гетьман бачив, що військо стомлене, потрібен час, щоб воно відпочило, підтягнулося, та й не хотілося повернутися додому у такому вигляді. Тому пасовище під Туринкою на два дні перетворилося на військовий стан.

Звістка про прибуття володаря Жовкви летіла попереду війська, тому у навколишніх селах вже знали, що повертається господар. З Жовкви прибув управитель Ян Тарнавський, котрого гетьман залишив на господарці. Після звичних у таких випадках словах привітань і розпитувань про здоров’я пані, Жолкевський став розпитувати про справи у місті. Вже перша новина його засмутила. Ян Тарнавський повідомив, що рік тому невдовзі після Воскресіння Господнього почив війт Жовкви і архітектор Павло Щасливий.

— Хто зараз будує костел? — поцікавився, вражений такою звісткою, гетьман.

— Амвросій Прихильний, — повідомив Тарнавський. — Пані Реґіна особисто попросила, тим більше, що останній рік вони з Павлом Щасливим працювали разом.

— Це добре... А що іще?

— У місті пана гетьмана чекає делегація православних. Вони написали прохання дозволити будувати свою церкву.

— Я це знаю.

— Жидам також мала їхня синагога.

— А вірменам їхня, — закінчив Жолкевський, на що управитель усміхнувся.

— Та ні, вони не просять, — заспокоїв Тарнавський.

— Ще?

— Буквально два місяці тому був суд над жидом.

— І що він накоїв?

— Жив із кухаркою їх милості Марушкою. Ваша милість повинен її пам’ятати.

— Не пам’ятаю... — відмахнувся гетьман.

— Суть у тім, що у Марушки народилося дитинча...

— І що присудили?

— По сто «кляч» кожному і вигнали з міста. Водночас суд постановив заборонити жидам брати до себе на роботу християнок, молодших п’ятдесяти років.

— Що ж, нехай буде так, — сказав Станіслав Жолкевський.

Тарас Сопоха у цей час приводив до ладу свій одяг і збрую.

Йому хотілося постати перед мамою (а ще більше перед Марушкою) бравим вояком, здатним їх обох захистити. Про події у місті він ще не знав нічого. Серед такої роботи його знайшов Ян. Тарас саме чистив шматою боки коня, аж тут побачив молодого Жолкевського.

— Кудись їхати? — поцікавився він.

— Ні, не треба... — зупинив його Ян. — Хочу сказати тобі дещо... Я чув розмову нашого управителя з батьком... У дечому вона стосується тебе.

— Мене?

— Саме так. Пан Тарнавський казав, що твоя Марушка сплуталася з місцевим жидом і народила від нього дитину, їх обох вигнали з Жовкви.

Від несподіванки у Тараса опустилися руки. Увесь піднесений настрій, що не покидав його останні дні і підсилювався у міру наближення додому, розчинився, як туман, рознесений швидким вітром...

— А може, це й добре? — підбадьорив його Ян. — Не дочекалася — значить, не судилося вам бути разом... Не переживай. Знайдеш іншу, яка дочекається... Я говорив із батьком про тебе. Він не проти того, щоб узяти тебе у свою охорону.

Тарас відсторонено кивнув головою.

— Може, ти щось хочеш попросити?

Тут хлопець неначе опом’ятався.

— Яне, відпусти мене додому... Я знаю, що завтра пан гетьман буде у Жовкві, а я страшенно скучив за матір’ю. А завтра я приєднаюся до всього війська... — благав Тарас.

— Що ж, їдь! Роботи зараз нагальної немає, а