Читати книгу - "Лист незнайомої"

Вони мовчали і далі. З опущеним додолу поглядом вона відчувала, як він збирається з силами. Урешті він підійшов до неї. Ближче, зовсім близько. Вона відчувала, як важко він дихає, і бачила крізь пелену перед своїми очима блиск його погляду у темряві кімнати. Вона чекала на вибух його гніву і тремтіла, передчуваючи, як він зараз схопить її за руку своєю сильною долонею. Її серце завмерло від жаху, а нерви напнулися, як струни, усе в ній чекало на покарання, і вона майже раділа цьому. Але він усе ще мовчав, і вона з сильним здивуванням відчула, що він підійшов ближче зовсім не для того, щоб покарати її.

– Ірене, – сказав він, і його голос звучав навдивовижу м’яко. – Як довго нам ще мучити одне одного?

І тут вона раптом не витримала і вибухнула криком, здригаючись у конвульсіях, ніби щось з усієї сили виштовхнуло цей крик із її грудей. Після довгих притлумлювань із неї нарешті вирвалися накопичені за останні тижні ридання. Якась розлючена рука вхопила її зсередини і потрусила, Ірене захиталася, немов п’яна, і могла б упасти, якби чоловік не підтримав її.

– Ірене, – заспокоював він її. – Ірене, Ірене, – все тихіше і лагідніше вимовляючи її ім’я, так ніби він міг пом’якшити цей вигук відчаю перенапружених нервів тим, що якомога ніжніше вимовляв слова. Але у відповідь почув лише ридання, усе тіло дружини здригалося від болю. Він підвів її до канапи і поклав. Але вона не заспокоїлася. Ніби розряди електричного струму хвилями проходили крізь тіло, воно здригалося від холоду і все бурхливіших ридань. Тижні неймовірного нервового напруження виснажили нервову систему, і тепер тіло вже нічого не відчувало і лише безсило корчилося у конвульсіях.

Страшенно схвильований, він обіймав її, а вона здригалася все сильніше, хапав за холодні руки, цілував її сукню, потилицю, спершу заспокійливо, а потім пристрасно, але тремтіння, ніби тріщина, розколювало її тіло, а зсередини виривалися несамовиті, врешті випущені назовні ридання. Він торкнувся холодного і мокрого від сліз обличчя і відчув, як сильно пульсує кров у жилах на скронях. Він злякався за неї і став на коліна біля канапи, щоб наблизитися до її обличчя.

– Ірене, – він ніжно торкався її обличчя. – Чому ти плачеш… Тепер… тепер уже все минулося… все позаду… Чому ти далі мучиш себе… Ти не мусиш більше боятися… Вона ніколи більше не прийде… Ніколи… ніколи…

Її тіло знову здригнулося, він тримав його обома руками. Йому стало ще страшніше, коли він відчув, яким сильним був відчай, що мучив і розривав навпіл це зболіле тіло, відчув себе вбивцею. Він цілував її і шепотів слова вибачення.

– Ні… ніколи більше… я присягаюся тобі… я не міг уявити, що ти так перелякаєшся… я хотів тебе тільки покликати… покликати назад, до твоїх обов’язків… хотів, щоб ти пішла від нього… назавжди… і повернулася до нас… у мене не було іншого виходу, коли я випадково про все довідався… я ж не міг тобі сказати про це… я думав… завжди думав, що ти прийдеш… тому я послав її, цю бідолашну… щоб вона примусила тебе отямитися… вона бідна жінка… безробітна акторка… її звільнили… вона дуже не хотіла цього робити, але я наполіг… тепер я бачу, це було несправедливо… але я ж хотів, щоб ти повернулася… я ж завжди натякав тобі, що готовий… що я хочу тільки пробачити, але ти мене не зрозуміла… але так… щоб ти зайшла аж так далеко, я не хотів… я більше за тебе страждав, коли дивився на це все… я стежив за кожним твоїм кроком… я мав змусити тебе тільки задля дітей, задля них… але тепер усе минулося… все знову буде добре…

З якоїсь недосяжної далечі вона чула слова, які звучали ніби десь близько, але вона їх не розуміла. У неї всередині щось шурхотіло і заглушало всі зовнішні звуки, це був якийсь хаос відчуттів, у якому все тонуло. Вона відчувала доторки на своїй шкірі, поцілунки і пестощі, відчувала власні, уже холодні, сльози, але всередині неї все було наповнене звуками, глухим і водночас гучним шумом, який стрімко розростався і гримів, ніби дзвони. А потім дійсність втратила чіткі контури. Вона відчувала, час від часу виринаючи із забуття, що її роздягнули, ніби у хмарах десь збоку було обличчя її чоловіка, добре й стривожене. І тоді вона поринала назад, у глибоку темряву, у чорний, позбавлений видінь сон, якого вона так довго не мала.

Коли наступного ранку вона розплющила очі, в кімнаті вже було світло. І в собі вона також відчула просвітління, всередині неї розпогодилося, зникли хмари, і її кров була ніби омита дощем. Вона спробувала усвідомити, що з нею трапилося, але все це здавалося їй несхожим на дійсність. Їй здалося, що вона нереальна, легка і вивільнена – так буває, коли уві сні пересуваєшся у просторі, – це відчуття стукало, ніби молотком, їй у скронях. І щоб перевірити власну справжність, вона навіть помацала руками своє тіло.

Раптом вона здригнулася: на її пальці знову блищав перстень. І тут вона остаточно прокинулася. Плутані слова, які вона чула у напівпритомному стані, змішалися з притупленим прозрінням, яке прийшло до неї ще перед тим, але так і не наважилося стати думкою чи підозрою, усе це переплелося тепер разом і прояснилося. Вона раптом усе зрозуміла: питання свого чоловіка, здивування коханця – маски впали з облич, і вона побачила павутину, у якій так довго борсалася. Ірене відчула гіркоту і сором водночас, нерви знову примусили її затремтіти, і вона майже пошкодувала, що прокинулася з цього сну, позбавленого видінь і страху.

І тут із сусідньої кімнати долинув сміх. Повставали діти, і шуміли, ніби птахи, що своїм співом починають новий день. Вона розрізнила голос сина і