Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

комесом? Щоб випробувати Боніфація у смертну годину… випробувати, чи захлинеться гординею і помре, тягнучи з собою у прірву римський мир, чи отямиться і піде за голосом сумління?… Я черв’як перед Господом, але — похвалюся, — витримав спокусу як Іов… Слухайте! Бажаючи виправити кривду, завдану великому Аецію, і прагнучи порятувати імперію та римський мир, — в силу своєї влади, врученої мені вічною Августою та сенатом, визначаю присутнього тут Аеція своїм спадкоємцем… спадкоємцем усього, чим володію, та іменую його головнокомандувачем… дуксом і магістром обох військ і патрикієм імперії… Не кажи нічого, Максимусе! Глянь на обличчя Сигісвульта… його очі… його посмішку… Солдат, хоч вірний слуга Августи, знає, якого полководця йому треба… Так буде… Така моя воля… Чи тепер вибачиш мені, Аецію!..

— Це підступ… це якась зрада!.. — безтямний крик Аеція наповнив увесь перистиль. — Хочете мене приспати і якимись штучками виманити зі сховку, а потім… О ні… не дамся… я не Стиліхон!..

— Воістину ти не Стиліхон, — майже пошепки сказав Боніфацій. — Стиліхон був варваром з душею римлянина… а ти, Аецію,… ти римлянин з душею варвара, але тільки такий може порятувати гинучу імперію…

Аецій повів довкола повним безмежного здивування поглядом. Петроній Максимус втратив усе панування над собою: грюкав ногами і гриз рубець тоги. Касіодор втупив у Боніфація погляд, повний шани і захвату. Сигісвульт укляк край ложа і підніс до губ знову застиглу руку: по його обличчі, наче грубо вирізаному з бронзи, стікали сльози. Єпископ Іоанн тихо молився. Пелагія стала навколішки з іншого боку ложа. Гаснучий погляд Боніфація летів до неї.

— Пелагіє, — шепнув, — я кохав тебе понад усе на світі і завше — не так, як годиться мужеві, чинив усе за твоєю волею, не раз ризикуючи спасінням своєї душі… Чи ти — пам’ятаючи се — по моїй смерті зробиш те, чого я зараз зажадаю від тебе?…

— Усе… усе… — хлипала вона.

— Тож слухай… і ти теж, Аецію… Щоб правити, наказувати, воювати, мало меча, навіть твого… мало навіть голови, рівної найбільшим мудрецям минулого… Потрібно ще щось… А це щось саме вона й має, Аецію… Пелагія, найбагатша спадкоємиця Африки… Візьми її, Аецію — бач, вона вродлива, мудра, не те що інші жінки… щоправда, вперта і завзята, — трудна, — але для мене, не для тебе, Аецію… І ти зволь із ним побратися, Пелагіє, він єдиний зуміє відібрати у вандалів твій посаг… він єдиний зробить твоє ім’я тривкішим од бронзи… І споминайте мене. Хай вас Христос благословить…

Лише тепер Аецій глянув на Пелагію, але перш ніж хтось із них зумів хоч слово сказати, — Боніфацій, падаючи на подушки, витиснув хрипким голосом:

— Тобі час, Аецію… Боюся, що, коли помру, будуть тут такі, яким байдуже, що я покидаю трьох удів у невтішній жалобі: Пелагію, мою доньку і pacem romanam… Тож поспішай до своїх… Тебе чекає тяжкий бій за мій спадок, але знаю, — ти його відвоюєш…

— Відвоюю, Боніфацію. Бувай здоровий.

— Vale. Подай мені свою руку, найславутніший патрикію… А коли вийдеш звідси, ще раз оглянься і скажи: Salve aeternum…

— Прощай, найшляхетніший із римлян.

— Прощай, спасителю західної імперії… Vale… vale… magna… rei publicae… Occidentalis… salus…

Коли ж кремезна постать Аеція зникла у дверях і Петроній Максимус, заламуючи руки і до крові кусаючи губи, припав до ложа, Боніфацій останнім зусиллям приязно йому посміхнувся і відвернувся до єпископа, уже глухий до всього, що гарячково викладав сенатор.

— Святий отче… — шепнув знову за мить, — ти визнаєш науку про милосердя Боже?…

— Так, мій сину, — з гордістю відповів Іоанн. — Не було вечора, щоб я відійшов до сну, не підкріпивши перед тим душу спасенною наукою Августина…

— Отче… Чи відходжу в милосерді?…

Єпископ Іоанн не відповів нічого. Хлипання відібрало йому голос, — сльози білим туманом заволокли старі очі, які жадібно дивилися на смерть солдата. Кивнув лише головою.

Тоді Боніфацій здійняв очі до яснопромінної блакиті над перистилем і, складаючи руки на грудях, прошепотів:

— Якими ж святими і правдивими були твої слова, наймудріший отче Августине… Воістину, доти не зазнає наше серце спокою, доки в Тобі не спочине, Господи!

Розділ V. Подвійна перемога
1

Дорога від церкви Святої Агати до розкішної вілли, яку три побожні вдови з вельможного роду Павлинів дарували Боніфацію одразу ж після прибуття з Африки, прагнучи так ушанувати його ревність у вірі, була зазвичай довгою і втомливою. Але того дня Пелагія, яку несли в лектиці чотири привезені з її рідних сторін нумідійці, здавалося, зовсім не помічала відстані, — так сильно її поглинули роздуми про те, що чула й бачила в церкві. Той пресвітер, що вділяв останнє благословенство від імені подібносущного з Отцем Христа Спасителя, справді мав вигляд і голос препозита з ауксиліїв, але зате диякон!.. чи ж справді не був схожий на архангела Рафаїла, такого, яким вона його бачила на диптихах?!.. Теж був готом, але як мало було в ньому того, що, на її гадку, нерозривно в’язалося з типом гота! Радше — якби не ті блакитні очі та золотаве волосся, виглядав наче один із тих грецьких чи єгипетських пресвітерів і монахів, од яких тепер в Італії аж роїлося і які проголошували нову, незбагненну Пелагії науку, що Діва Марія була не лише матір’ю Христа-людини, а й матір’ю Бога… Але цього дня Божого думку і душу Пелагії особливо зворушила улюблена з дитинства євангельська притча про сіяча, яку вона вперше почула прочитаною мовою готів.