Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

— Скільки морів є у світі?

— Цього я вам сказати не можу, — стенув плечима матрос. — Ми, щоправда, вивчали, коли нас готували, але я не звернув уваги. Я знаю тільки Балтійське море, Північне море, Чорне море і великий океан.

— А яке море найглибше?

— Теж не знаю.

— А де найбільше коралів?

— Не знаю.

— Гм-гм, — буркнув торгівець коралями Піченик. — Шкода, що ти нічого не знаєш.

На околиці містечка Прогродів, там, де тягнулись дедалі убогіші хатки, аж поки зникали остаточно, і починався широкий і вибоїстий шлях на станцію, стояв шинок Подгожева, заклад із лихою славою, куди вчащали селяни, поденники, солдати, непутящі дівчата і безпутні парубки. Одного разу побачили, як туди заходять торгівець коралями Піченик із матросом Комровером. Їм подали міцний темно-червоний питний мед і солоний горошок.

— Пий, хлопче! Пий і їж, мій хлопче! — по-батьківському припрошував Нісен Піченик матроса. Той завзято пив та їв, бо, хоч і молодий, таки навчився чогось у гаванях, тож після меду йому подали поганеньке кисле вино, а після вина — дев’яностоградусну горілку. Поки матрос пив мед, то був такий мовчазний, що торгівець коралями боявся, що вже нічого не почує від нього про морські води, його знання просто вичерпалися. Але після вина малий Комровер розговорився з шинкарем Подгожевим, а коли принесли дев’яностоградусну, гучно виспівував, як справжній матрос, пісню за піснею.

— Ти теж із нашого любого містечка? — запитав шинкар.

— Звичайно, я син вашого містечка... тобто мого... нашого любого містечка, — відповів матрос, і то так, наче був не син заможного єврея Комровера, а простий сільський парубок. Кілька нероб і волоцюг підсіли до столу Нісена Піченика та матроса, і молодик, побачивши публіку, відчув, що його виповнює дивна гордість, і то гордість, про яку він думав, що її можуть мати тільки морські офіцери. Тож він заохотив своїх слухачів:

— Запитуйте, дітки, ну ж бо! Я відповім вам на все! Ось гляньте на цього любого дядька, ви ж добре знаєте його, це найкращий торгівець коралями на всю губернію, я вже багато розповів йому!

Нісен Піченик кивнув головою. Він незатишно почувався в тому незвичному товаристві, тож випив свій мед, а потім ще одну склянку. Мало-помалу всі підозрілі обличчя, що їх він завжди бачив лише крізь вічко своїх дверей, почали видаватися йому не менш людськими, ніж власне. Але обережність і недовіра так глибоко вкоренились у його серці, що він вийшов надвір і заховав торбинку зі срібними грошима в капелюсі, кинувши до кишені лише кілька монет. Задоволений своєю вигадкою і заспокійливим тиском на череп торбинки з грішми під капелюхом, знову повернувся за стіл.

І все-таки Піченик признався собі, що, власне, й сам не знає, чому і навіщо він сидить тут у шинку з матросом і лиховісним товариством. Хіба все своє життя він не жив розмірено й непомітно і хіба не розкривав нікому своєї потаємної любові до коралів та їхньої батьківщини — океану — аж до приїзду матроса і, власне, аж до цієї години? А потім ще й сталося щось таке, що страшенно перелякало Нісена Піченика. Він, що аж ніяк не мав звички мислити образами, раптом уявив собі, що його потаємна туга за морськими водами і всім, що на них і в них живе та відбувається, нараз виринула на поверхню його життя, як інколи якась дорога й рідкісна тварина, що звикла до рідних їй морських глибин, з невідомих причин випливає на поверхню. Мабуть, цей образ у голові торгівця коралями породили незвичний для нього питний мед і розповіді матроса, які запліднили його фантазію. Піченик злякався й дивувався собі, що йому прийшла в голову така безумна думка, ще більше, ніж фактові, що він виявився здатним сидіти в шинку за одним столом із непутящим товариством.

Але й цей подив і переляк немов ковзнули під поверхню його свідомості. Тим часом він залюбки і з великою втіхою дослухався до казкових розповідей матроса Комровера.

— На якому кораблі ти служиш? — запитали його щойно набуті горілчані брати.

Матрос на мить задумався, його корабель назвали на честь одного відомого адмірала XIX сторіччя, але ця назва видалася йому цієї миті такою ж звичайною, як і власне прізвище, тому він раптом вирішив справити враження й відповів:

— Мій корабель називається «Мати Катерина». І знаєте, хто це? Звісно, не знаєте, і тому я вам зараз розповім. Отже, Катерина була найгарніша й найбагатша жінка в усій Росії, і тому цар колись узяв шлюб із нею в Кремлі у Москві, потім одразу посадив у сани, — був сорокаградусний мороз, — запряжені шестериком коней, і повіз просто в Царське Село. А за ними їхав на санях увесь почет, і був такий численний, що три дні і три ночі на шлях годі було ступити. За тиждень після цього пишного весілля в петербурзьку гавань прибув лихий і підступний шведський король на сміховинних дерев’яних човнах, на яких, проте, стояло багато солдатів, — адже на суходолі шведи дуже сміливі, — і той швед хотів не чого іншого, як завоювати всю Росію. Але цариця Катерина негайно сіла на корабель, якраз на той крейсер, де я служу, і власноруч розстріляла ті нікчемні човни шведського короля, потопивши їх. А самому королю кинула рятівний пояс і потім полонила його. Наказала вибрати йому очі, з’їла їх і стала через те ще розумніша, ніж була. А безокого короля заслала в Сибір.

— Отакої! — проказав один нікчема й почухав собі потилицю. — Хоч би як хотів, повірити цьому всьому я не можу.

— Якщо ти ще раз ляпнеш таке, — спохмурнів матрос Комровер, —