Читати книгу - "Пташиний спів"

Потім вони здирали з тіла одяг. Білизну довелося зрізати скальпелем зі шкіри. Хлопець залишився повністю голим, за винятком шматочків паперу. Верхній шар шкіри залишився хіба що там, де його захистили ремені.

Він намагався кричати: рот відкривався, жили на шиї напружувалися, але з його рота не вилітало ані звуку — мабуть, горло було занадто пошкоджене.

Лікар зняв шматочки паперу з його обличчя. На щоках та лобі — помітні синювато-фіолетові плями. Очі сочилися гноєм, як при гострому кон’юнктивіті, — їх промили спеціально приготованим розчином за допомогою спринцівки. Його тіло напружилося, але він продовжував мовчати. Лікарі намагалися змити з нього бруд, але хлопець увесь звивався, уникаючи води та мила.

— Нам треба вас помити, юначе. Стійте спокійно, — звернувся до нього лікар.

Вони провели його палатою, і Стівен побачив, що все його тіло вкрите опіками. На ніжній шкірі під пахвами та на внутрішній стороні стегон надулися величезні пухирі, котрі вже луснули. Він швидко і неглибоко дихав. Його вмовили лягти на ліжко, але він вигинався дугою від дотику простирадл. Зрештою лікар розсердився і надавив йому руками на груди, щоб той ліг. Рот хлопця відкрився у німому крику, на губах виступила жовта піна.

Лікар пішов, залишивши сестру закривати його чимось схожим на дерев’яний намет, вкритий простирадлами. Потім вона принесла ширму і відгородила хлопця від інших.

Пізніше Стівен помітив, що ця сестра спокійно обробляє рани нещасного, який лежить на ліжку поряд зі Стівеном — і навіть докоряє йому за крики болю, — але кожного разу, коли виходить з-за ширми, буквально заламує руки. Такого мученицького жесту Стівен ніколи раніше не бачив. Він зустрівся з нею поглядом і спробував утішити.

Його власні рани заживали доволі швидко і вже майже не боліли. Коли лікар прийшов оглянути його, Стівен поцікавився, що трапилося з хлопцем. Він потрапив у газову атаку, розповів лікар, десь далеко за лінією фронту. Засліплений хлором, набрів на палаючий будинок, у який потрапив снаряд, та зайшов всередину.

— Дурний хлопчисько не надяг вчасно протигаз, — зауважив лікар. — їх погано тренують.

— Він помре?

— Швидше за все. Газ пошкодив печінку. В його тілі вже відбулися певні незворотні зміни.

Наступні дні Стівен помічав уповільнення ходи медсестри, як в її очах проступає жах, коли вона підходить до ширми, за якою лежить постраждалий від газу хлопець. Вона мала блакитні очі та світле волосся, прибране під накрохмалений капелюшок. Дівчина майже зупинялася, робила глибокий подих і рішуче піднімала плечі.

На третій ранок Стівен почув його голос — він благав про смерть.

Сестра залишила ширму трохи відкритою, і Стівен побачив, як вона обережно підіймає намет над ним і повільно опускає на підлогу. Дівчина оглянула тіло, якого неможливо було торкнутися, — від очей, котрі продовжували сочитися, обличчя, шиї, обпечених грудей до паху та ніг, які били дрижаки. Від неможливості допомогти вона простягала до нього руки у жесті материнської любові — ніби це могло його заспокоїти. Він не відповідав. Вона взяла пляшку олії з ліжка і нахилилася до нього. Щойно сестра налила невеличку кількість олії йому на груди, пролунав нелюдський крик. Вона відступила і подивилася вгору.

Наступного ранку хлопця вже не було. Не було і увечері, і наступного дня. Стівен сподівався, що його молитви почуті. Коли сестра прийшли замінити простирадла, він поцікавився, куди подівся хлопець.

— Він у ванні, — відповіла вона. — Ми влаштували йому ванну з колоїдним розчином на добу.

— І він лежить у ванні? — недовірливо поцікавився Стівен.

— Не у ванні, а в полотняній люльці.

— Зрозуміло. Сподіваюся, йому недовго лишилося.

Після обіду затупотіли ноги. Головний лікар кричав:

— Витягніть його, витягніть!

Згорток ковдр, який не переставав верещати, пронесли палатою. З нього капало. Усю ніч вони протримали у ньому життя. Наступного дня він лежав тихо, і ввечері вони спробували підняти хлопця і знову помістити у люльку. Обабіч люльки звисали його кінцівки. Він лежав нерухомо, обпечена шкіра відставала клаптями. Його заражені легені забулькотіли, і з рота полилась жовта рідина, яка душила слова його протесту, коли його знов несли у кам’яну ванну на вулиці.

Вночі Стівен знову молився, щоб хлопець помер. Зранку сестра — бліда та шокована — підійшла до Стівена. Той підняв брову, німо запитуючи. Вона кивнула і раптом розридалася.

По обіді Стівенові дозволили виходити на вулицю та сидіти на лавці. Тут можна було спостерігати, як вітер хитає дерева. Він не розмовляв — не було бажання говорити. Скоро він почав ходити, і лікарі сказали, що наприкінці тижня його випишуть. Він пролежав у шпиталі двадцять днів.

— До вас відвідувач, — якось вранці повідомила йому сестра.

— До мене? — промовив Стівен. Його власний голос випростовувався у ньому, наче кіт після довгого сну. Незвичний звук йому подобався. — Це король?

Сестра всміхнулася: