Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Під хатою на призьбі сидів Юрій Засмужний. Роки вимушеної бездіяльності дуже змінили його. Він мучився тим, що став важким тягарем для брата і його родини, але на його нарікання ніхто не звертав жодної уваги: Юрія тут дійсно любили, а малий Михайлик буквально не відходив від хрещеного, іноді ховаючись від батькового гніву.

Ось і зараз він зіскочив з брички і побіг до дядька.

З хати вийшла мама.

– Як з’їздив? – запитала вона чоловіка.

– Добре, – відповів Теодор. – Купив усе, що хотів.

– Всім?

– Та всім. Тільки тепер вже шкодую про це.

Батько скоса подивився на сина, від чого тому стало знову незатишно.

– А що сталося? – занепокоїлася Пелагея.

Вона відчула, що її дитина знову щось натворила, і захвилювалася. Хоч чоловік ніколи і не піднімав руку на сина, його нотації діяли не менш ефективно.

– Потім скажу. Давай нам їсти. Ми зголодніли. А то потім всі будемо мати багато роботи.

Останні слова батька дещо заспокоїли Михайлика. Він відчув, що його провина не досить велика і максимум, що йому «світитиме» – це пропущена сьогодні рибалка. Ну, нічого, щук у Малому є ще досить, наловить іншим разом.

Теодор з допомогою Пелагеї заніс до хати покупки, жінка залишилася поратися з їжею. Теодор знову з’явився у дверях, підійшов до брата, звичним рухом узяв його на руки і заніс всередину. Михайлик пішов слідом.

Обід проходив звично. Теодор розповідав про свою поїздку до Жовкви, говорив, що на базарі і в крамницях беруть і німецькі, і австрійські, і польські, але це триватиме вже не довго, з’явилися якісь нові польські гроші, тому люди намагаються позбутися старих паперів.

– Ніхто не знає, як переводити одні гроші в інші, – говорив Теодор. – Тому крамарі брешуть людям, обманюють їх! А що зробиш? Самі держави не маємо, от і терпимо.

Після спільного обіду, коли мама прибрала зі столу посуд і змела сухою шматкою крихти хліба, батько наказав синові сидіти на місці. Сам встав, підійшов до креденця і поставив перед Михайлом каламар і ручку з пером. Потім покопався у сумці, з якою їздив на базар, і вийняв чистий зошит. Михайло аж засвітився від щастя. Саме про такий зошит він мріяв давно, увесь час просив, щоб тато купив його, а то негарно писати каліграфію на обрізках сірого паперу.

Батько поклав зошит перед Михайлом, розгорнув його. Білі аркуші аж просилися, щоб на них писали.

– Пиши! – сказав тато.

– Що писати? – не зрозумів Михайлик.

– Пиши у першій лінійці: «Слава Всевишньому Богу!»

Малий нічого не зрозумів, але вмокнув у чорнило перо і акуратно, каліграфічно вивів слова.

– Написав? Добре. А тепер ці слова ти напишеш у кожному рядку до останньої сторінки.

Присутні (а в кімнаті були всі домочадці) перезирнулися.

– Навіщо це? – запитав Юрій.

– А щоб мій син до кінця свого життя знав, як вітатися до жидів! – підвищив голос Теодор.

– Що сталося? – знову запитала Пелагея.

– Їду я додому повз школу, а мене перестріває вчитель Климко. Зупиняюся, а коло нього стоїть жид Мойша. Так і так. Вчитель каже мені, що до нього підійшов Мойша і поскаржився на наших дітей. Вони пройшли коло нього і не привіталися. Він (Теодор кивнув на принишклого сина) пояснює, що не знав, як вітаються жиди. Ось нехай і запам’ятає на все життя.

– А новий зошит навіщо псувати? – поцікавився дядько.

– І це йому буде наукою! А зараз нічого нам йому заважати. Давай вийдемо на двір.

Теодор підійшов до брата.

– Та скільки ти мене будеш носити! – зопалу вигукнув Юрій.

– Скільки треба, стільки й носитиму, – відказав Теодор.

Він підняв Юрія, і вони вийшли на двір. Старший брат обережно посадив його на лаву. Сів поруч.

– Чи не занадто суворо ти з ним? – запитав Юрій.

– Нічого не занадто, – відказав Теодор. – Ось з тобою я таким же був. І що? Погано робив?

– У мене було важке дитинство, – усміхнувся Юрій.

– А у кого з нас воно було легке?

Юрій усміхнувся.

– Що? – не зрозумів Теодор.

– Добре, що ти забув, як дійсно вітаються жиди.

– І як?

– Шалом алейхем.

На цей раз засміявся старший брат.

– Так, це я упустив з виду, – сказав він. – Пощастило малому.

– Нічого, може, це і на краще. Уявляєш, якби він ходив селом і все «Шалом алейхем!» і «Шалом алейхем!»?!

– І то вірно.

Теодор вийняв з однієї кишені люльку, з другої – металеву коробку з тютюном.

– Спробую, що мені жид всунув, – пояснив він. – В усякому разі вихваляв сильно.

– А що він мав говорити? Купуйте, пане, тютюн так собі? – говорив Юрій.

Він почекав, поки Теодор пустить перший дим.

– Я слухаю.

– Що? – запитав Теодор.

– Ти мене виніс не для того, щоб поговорити, як вітатися до жидів. Розмова про інше.

– Про інше, – підтвердив Теодор. – Слухай, Юрку, хочу поставити нову хату. Що ти на це скажеш?

Замість відповіді молодший брат підняв голову, подивився на почорнілі дошки, трухляву стріху і кивнув.

– Так, давно пора, – згодився він.

– Раніше не виходило, сам знаєш.

– А подужаєш? – засумнівався Юрій. – Сам бачиш, який з мене робітник.

– Та я на тебе і не розраховував. Думаю, Йван поможе. Хлопів наймемо.

– А ліс? А дерево? А жити де? Хату ставлять не один рік.

– А ми цю хату чіпати не будемо, – пояснив Теодор. – Думаю будуватися ось там, на горбочку.

Він показав на стодолу.

– І не затопить, – згодився Юрій.

– Це також не маловажно, – підтвердив Теодор.

– А ліс?

– Хочу тобі таке сказати, – стишив голос старший брат. – У неділю після відправи підійшов до мене отець Саламон і запитав, як я ставлюсь до того, що громада рекомендуватиме мене на посаду війта.

Ця звістка стала для Юрія неймовірною.

– А що ти? – запитав він.

– А що я? Я не став зопалу говорити ні «так», ні «ні». Обіцяв подумати.

– Це вірно, – похвалив Юрій. – Треба зважити всі вигоди і ризики. Але чи згодяться на тебе у повіті?

– Ось і я так думаю. Як-не-як і я, і ти у свій час воювали проти поляків.

З боку городу почулися кроки, і на подвір’я зайшов найстарший брат.

– Що там сталося в школі? – поцікавився Іван. – А то від малого ніяк не можу добитися нічого путнього.

Теодор пояснив.

– І як ти свого наказав?

Вислухавши середнього брата, Іван похитав головою.

– Я до цього не додумався, – говорив він. – І гадаю, що вже й не