Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

— Не знаю.

— Тобто як?

— Поки що не знаю.

— Але…

— Ми про це дізнаємося, коли я зможу відповісти на два головних запитання.

— У вас є якісь підозри?

Тепер він відчував себе ніяково в кріслі, пожовуючи кінчик згаслої сигари, від якої в нього, мабуть, гірчить у роті. Може, як це бувало і з Мегре, він усе ще чіпляється за свої ілюзії, за ті уявлення про світ, які йому щойно зруйнували. Майже зворушливо було бачити його схвильованим, збудженим, спостерігати, як він стежить за найменшими відтінками виразу комісарового обличчя.

— Сталося вбивство, — сказав Мегре.

— Це начебто безперечно.

— А без причини не вбивають, надто отрутою, це несумісне з нападом гніву чи пристрасті. Відколи я служу в поліції, я не зустрічав жодного отруєння, яке не було б пов'язане з грошовими інтересами.

— Та які ж інтереси могли бути тут, хай йому чорт! Він кінець кінцем не стримався.

— Я їх не розкрив.

— Все, що має моя мачуха, належить тільки їй, без права спадкування, за винятком декотрих меблів та прикрас.

— Це мені відомо.

— Я не потребую грошей, а надто тепер. І Арлетта теж. Тео гроші не цікавлять.

— Мені вже не раз казали все це.

— І що ж?

— Нічого. Я щойно почав розслідування, пане Бессон. Ви запросили мене, і я приїхав. Валентіна також просила мене зайнятися цією справою.

— Вона вам писала?

— Не писала і не телефонувала. Вона сама приїхала до мене в Париж.

— Я знав, що вона була в Парижі, та гадав, що вона їздила навідати свою доньку.

— Вона з'явилася до карного розшуку й була в моєму кабінеті, коли мені переказали розпорядження міністра.

— Кумедно.

— Чому?

— Мені б і на думку не спало, що вона знає ваше ім'я.

— Мені вона сказала, що стежила за моїми розслідуваннями по газетах і навіть збирала деякі вирізки. Що вам у цьому не подобається? — запитав Мегре, побачивши, що Шарль весь аж пересмикнувся.

— Нічого.

— Ви волієте краще не відповідати на це запитання?

— Нічого особливого, запевняю вас. Тільки я ні разу не бачив, щоб моя мачуха читала газети. Вона їх, — не передплачує і завжди відмовляється від радіо і навіть від телефону. Їй глибоко байдуже все, що відбувається у світі.

— От бачите, як часом робляться відкриття.

— Що ж ви з нього виснували для себе?

— Дізнаємося пізніше. Можливо, й нічого.

— Ви, може, щось вип'єте?

— Тео все ще в Етрета?

— Так, я зустрів його минулого вечора.

— В такому разі маємо шанс зустріти його в барі. Ви розмовляли з ним?

— Не мав нагоди.

— Я вас познайомлю.

Видно було, що Шарль чимось стурбований. Цього разу він просто відкусив кінець нової сигари і запалив абияк..

Малюки гралися в морі великим червоним м'ячем.

Шарль Бессон не помилився. В барі, крім Чарлі, був тільки один клієнт — Тео. Він сидів перед недопитою склянкою ганусового аперитиву і за браком партнера сам із собою грав у покердайс.

Шарль кинувся до нього, щасливий і гордий з можливості відрекомендувати комісарові свого старшого брата, а той подивився на них каламутним поглядом і неохоче залишив табурет біля стойки. Ти знаєш комісара Мегре?

Тео міг би відповісти: «Чув про такого» або «Як і всі» тощо, аби дати зрозуміти, що йому знайоме це ім'я, та він лиш церемонно вклонився і, не подаючи руки, промимрив:

— Дуже радий.

Зблизька він виглядав старішим: помітніше вирізнялися дрібні зморшки, схожі на тріщини. Очевидно, щоранку він немало часу проводив у перукарні, де з ним проробляли складні косметичні процедури, в тому числі й масаж обличчя;, шкіра в ньоґо була немов у старої кокетки.

— Ти, звичайно, знаєш, що на моє прохання та на прохання Валентіни, яка спеціально їздила до Парижа, комісар погодився вести розслідування?

Шарль був трохи засмучений: брат зустрів їх із крижаною ввічливістю, мов який мандрівний монарх.

— Ми тобі не завадили?

— Аніскілечки.

— Щойно на пляжі ми провели цілу годину під сонцем, і нас мучить спрага. Чарлі!

Той по-дружньому підморгнув Мегре.

— Ти що питимеш, Тео?

— Віскі.

— Терпіти не можу віскі. А ви що вип'єте, комісаре? Собі я замовлю пікон-гренадін.

Вийшло так, що й Мегре замовив собі те ж саме. Давно він уже не куштував цього напою, і якимось загадковим чином він одразу ж нагадав йому пору вакацій.

— Ти був у Валентіни після неділі?

— Ні.

У Тео були великі випещені бліді руки, порослі рудуватим волоссям, на мізинці — великий перстень-печатка. Він не мав на собі нічого, що можна було б придбати в звичайній крамниці. Так, безперечно, він уподобав для себе цілком певний зовнішній вигляд і дотримувався його незмінно. Хтось свого часу справив на нього глибоке враження — можливо, якийсь англійський аристократ; він наслідував його жести, ходу, манеру вдягатися, навіть міміку. Ось і зараз