Читати книгу - "Чорний лабіринт"

пожеж, вели двері до кабінету начальника. Хорст зупинився і раптом почув за собою чиїсь кроки. Вихопив пістолет, різко повернувся і побачив Карлу. «Нерви. Будь вони прокляті». Вже спокійніше підійшов до дверей, штовхнув їх ногою. В кінці довгого, залитого яскравим електричним світлом кабінету сидів полковник Рудольф фон Торнау. Перед ним на столі — гранати, автомат: непочата пляшка коньяку. На телефонному столику електропідривний механізм, від якого через пробиту у підлозі діру тяглися два червоні дроти. Все це одразу впало в око Хорстові. Переступив поріг і пішов до стола. Полковник дивився на нього з демонічною посмішкою Світлі очі в червоних орбітах повік лякали своєю приреченістю.

— Стій! — замість вітання наказав вітчим і поклав руку на автомат.

Хорст спокійно заховав до кобури свій пістолет і, не зважаючи на рішучий вигляд полковника, підійшов до стола.

— Чого тобі треба?

— Я прийшов по документи, про які тобі дзвонив батько.

— Пізно, — посміхнувся полковник. І знову крізь ту посмішку проглянув відчайдушний сарказм приреченого.

— Ти повинен передати нам листи, — наполягав Хорст.

Полковник вийшов з-за стола.

— Я сказав, пізно. І кому це вам? Хто ви такі?

— Ми — це американська місія в Берні, гер оберст, — тихо промовила Карла Хелман, карбуючи кожне слово, що свідчило про її надмірне хвилювання.

Полковник надсадно, істерично розсміявся.

— Кажіть прямо — американська розвідка.

— Так, розвідка, якщо вам хочеться. А ви воліли б передати ці документи?..

— Я вже передав їх, — перебив її фон Торнау. — І більше не хочу слухати про них.

— Проте вам доведеться ще сказати, кому ви їх передали.

— Ви мені погрожуєте?

— Ну, досить, — рішуче сказала Карла і вийняла з кишені блискучий «вальтер».

— Заховайте вашу іграшку, міс, і забирайтесь геть, поки я не викликав сюди охорону.

— Ваша охорона давно розбіглась. Ви навіть не поцікавились, як ми сюди потрапили.

— У мене не той настрій, щоб жартувати з вами. Забирайтесь під три чорти! Геть звідси! — закричав, багровіючи, полковник. Рука його потяглася до сигнальної кнопки, але так і повисла в повітрі. Вдарив постріл. Кнопка розлетілась на друзки.

— Одійдіть від стола, пане полковник, інакше я всаджу кулю у ваш рицарський хрест, — якось занадто спокійно сказала Карла.

Полковник зблід, його червоні повіки звузились, між ними блиснули хижі, сповнені безсилої люті вогники. Проте він підкорився.

— Що, власне, ви від мене хочете? — запитав раптом в'яло, розслаблено.

— Документи, про які нам казав генерал.

— Документи, документи… Немає у мене тих документів. Я говорив йому про це, але він не схотів слухати.

— Де вони?

— Вивезено!

— Куди?

— У Зальцкаммергут. До альпійської фортеці фюрера.

— Біля воріт ми зіткнулися з машиною барона фон Дітца, — сказав Хореї. — Це він вивіз архів?

— Так, він, — кинув полковник.

— Ходімо, Карло, ми ще встигнемо наздогнати його. До речі, мені є про що поговорити з цим сілезьким індиком.

— Зачекай, Хорсті. Я не вірю йому.

В кабінеті запала напружена мовчанка. Крізь зашторені вікна знадвору долітало чітке стукотіння кулеметів. Десь уже зовсім поруч тріщали автоматні черги, з пекельним громом лускали снаряди.

— Я теж раджу вам поспішати, міс, з хвилини на хвилину сюди прийдуть росіяни.

— Я не потребую ваших порад, гер оберст. Проведіть нас до сейфа.

— У мене їх шістсот. До якого накажете? — відверто насміхаючись, запитав полковник. Проте, побачивши, як поволі піднімається на рівень його грудей тупе, холодне рильце пістолета, повагом попрямував до дверей.

— Якби я не був зв'язаний словом честі, то показав би вам, міс, що пістолет не для жіночих рук, — просичав полковник люто.

Карла нічого не відповіла на ті слова. Хвилин за п'ять вони опинилися в підвалі, де, пороззявлявши сталеві роти, стояли сейфи. Підлогу в проходах було завалено купами паперів.

— Дивіться, чи можна тут щось знайти?

— Особисте листування Гіммлера ви зберігали не тут.

— Маєте рацію. Прошу.

Полковник провів їх до невеличкого залу. Тут сейфи було вмонтовано в стіні. Вони скидалися на погаслі тинки печей. Жодного папірця не було ні на підлозі, ні на полицях розкритих сейфів.

— Я міг би тицьнути пальцем на перший-ліпший сейф і сказати, що в ньому лежать ті кляті документи. Проте я не зробив цього. Документи, які вас цікавлять, зберігалися в особистому архіві рейхсфюрера СС. Позавчора їх привезли сюди і одразу ж запакували в металевий ящик. Тільки після того, як його було запаяно, кур'єр залишив підвал. Я не мав змоги навіть переглянути їх. Проте я не певен, що віддав би їх вам, коли б вони і справді потрапили мені до рук. Та це вже не стосується справи. Я виконав свій обов'язок перед батьком, хоч і не поділяю його поглядів. А тепер дозвольте мені виконати свій обов'язок перед фатерляндом і фюрером. — На обличчі Рудольфа фон Торнау знову з'явився вираз приреченості.

— Це справді все, що ви мали сказати? — запитала Карла.

— Міс, перед власною смертю я думаю не тільки про вас, але і про бога…

Полковник повернувся і, не сказавши більше ні слова, пішов до виходу. Карла і Хорст рушили за ним. Коли вони вийшли з підвалу, вибухи струсонули будинок архіву. Жалібно задзвенівши, полетіло на камінну підлогу скло. Снаряди гвардійських мінометів розривалися з такою пекельною силою, що стіни будинку не витримували і валилися всередину. Крізь проломи у стінах було видно, як котиться над дахами Лаубенланда вогненний смерч пожежі.

— Карло!