Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

218
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Князь Єремія Вишневецький" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 87
Перейти на сторінку:
Увійшла во­на в не­ве­лич­ку кімнат­ку. Гри­зельда сиділа ко­ло вікна. Ко­ло неї грав­ся долі на ки­лимі ма­ленький син Ми­хай­ло. Во­на гля­ну­ла на То­до­зю й зди­ву­ва­лась.

- Ой Єзус-Марія! Чо­го це, То­до­зю, в те­бе зап­ла­кані очі? Мо­же тобі в ме­не яка не­до­го­да? Мо­же те­бе ту­теч­ки хто крив­дить, зо­би­жає або на­па­дається на те­бе? Ти все худ­неш та мізернієш, аж ди­ви­тись на те­бе жал­ко; зусім за­ниділа в нас! - ска­за­ла Гри­зельда.


- Ні, сер­це кня­ги­не! Мені в те­бе у всьому до­го­да, і ніхто ме­не не крив­дить і не зо­би­жає, але ме­не бе­ре нудьга за Луб­на­ми. При­мог­ла б - летіла до­до­му, щоб хоч по­ди­ви­тись на свою осе­лю, по­ба­чи­тись з своїми людьми, - ска­за­ла То­до­зя й зап­ла­ка­ла.


- Не плач, сер­це То­до­зю! Не вби­вай­ся! Дасть бог - вер­не­мось до Лу­бен, як вти­хо­ми­риться ко­зацька ко­лот­не­ча на Ук­раїні, та знов бу­де­мо щас­ливі. Ти ду­маєш, мені ве­се­ло оту­теч­ки жи­ти, ко­ли я й са­ма не відаю, де по­вер­тається князь, чи жи­вий він, чи мо­же вже вби­тий. Ли­хий час нас­тав на Ук­раїні, - ска­за­ла Гри­зельда.


В ти­хих кімнат­ках, схо­жих на чер­нечі келії, бу­ло ду­же душ­но. Гри­зельда звеліла своїм гор­ниш­ним заб­ра­ти по­лот­но та ви­нес­ти у са­док. Во­на й са­ма вий­шла в са­док і сіла ко­ло сто­лу в хо­лод­ку під ста­ри­ми гус­ти­ми яб­лу­ня­ми.


Панни з То­до­зею розс­те­ли­ли сувій по­лот­на й по­ча­ли кра­яти на плат­тя Гри­зельді та кня­зеві. Над­ворі бу­ла спе­ка. Під гус­тим гіллям ду­хо­та сто­яла, не­на­че в здо­ро­во на­топ­леній хаті, і ро­би­ла мля­ви­ми та для­ви­ми навіть про­ворні, мо­лоді ру­ки па­ня­нок. Ро­бо­та йшла мля­во й для­во. Усі мов­ча­ли, не­на­че ду­же втом­лені на ро­боті лю­де. Са­ма Гри­зельда сиділа край сто­лу не­ве­се­ла. Навіть ма­лий Ми­хай­лик не пус­ту­вав і сидів на траві мовч­ки.


- Колись в Луб­нах ти, То­до­зю, бу­ла ве­се­ла та жар­тов­ли­ва. Все бу­ло жар­туєш та співаєш і ме­не жар­та­ми зве­се­ляєш. А те­пер і ти та­ка ста­ла, як квітка в'яла, - обізва­лась Гри­зельда.


- Ой кня­ги­не моя до­ро­га! Не знаєш ти мо­го сер­ця, йо­го го­ря. Я те­пер безп­ри­хильна си­ро­та і не маю нігде сво­го прис­та­но­ви­ща. Я на чужій чу­жині, й не­ма при мені ні ро­ди­ни, ні вірної дру­жи­ни.


Несподівано за бра­мою хтось зат­ру­бив у тру­бу. Го­лос­ний гук розлігся по сад­ку в душ­но­му повітрі, не­на­че хтось тру­бив ко­ло са­мо­го сто­ла за яб­лу­ня­ми. Усі схо­пи­лись з місця й сто­яли не­по­во­руш­но. У всіх очі ста­ли пе­ре­ля­кані, не­на­че над їх го­ло­ва­ми чи­ясь ру­ка за­мах­ну­лась шаб­лею.


- Хто ж це тру­бить? Чи во­рог, чи не­во­рог? - ти­хо спи­та­ла Гри­зельда не­на­че са­ма в се­бе.


Усі мов­ча­ли, не­на­че ос­товпіли. То­до­зя сто­яла ні жи­ва, ні мерт­ва. Тру­ба за­гу­ча­ла вдру­ге ще дуж­че і роз­си­па­лись співучі гу­ки по сад­ку од краю до краю. Хтось зас­ту­котів у бра­му шаб­лею, не­на­че за­цю­кав со­ки­рою.


- Ой ко­за­ки! Це Кри­во­носів загін! Ой ма­ти бо­жа! спа­си нас і зас­ту­пи! - ти­хо про­мо­ви­ла ба­ба й по­ча­ла хрес­ти­тись та ти­хо про­мов­ля­ти мо­лит­ву.


Гризельда пер­ша опам'ята­лась і чо­гось зир­ну­ла на То­до­зю. То­дозі зда­ло­ся, що Гри­зельда пос­терігає її по­тай­ні дум­ки, знає навіть, що во­на ба­чи­лась з Кри­во­но­сом та з ко­за­ка­ми вранці на місті, на­пев­но вже знає, що її на­мов­ля­ли на зра­ду. Во­на опус­ти­ла віки на очі й по­хи­ли­ла го­ло­ву, мов вин­на лю­ди­на.


Не встиг­ла Грнзельда сту­пи­ти кільки сту­пенів до па­ла­цу, як прибіг вісто­вець шлях­тич і крик­нув:


- Ясновельможна кня­ги­не! при­був яс­но­вельмож­ний князь з куп­кою своїх жовнірів і вже в'їжджає в бра­му.


Усі пе­рех­рес­ти­лись. У всіх очі од­ра­зу по­ве­селіша­ли. Усі не­на­че пож­вавіша­ли й за­во­ру­ши­лись. По­чу­лись за­дер­жані зітхан­ня. То­до­зя сто­яла бліда, на­че мрець.


«Як привітає ме­не те­пер князь? Що він мені ска­же?» - ду­ма­ла То­до­зя й по­чу­ва­ла, що в неї сер­це не­на­че за­ми­рає, пе­рес­тає ки­да­тись, от-от спи­ниться. В неї за­па­мо­ро­чи­лась го­ло­ва. Во­на опус­ти­лась на лав­ку, на­че не­жи­ва. Ру­ки й но­ги на­че по­хо­ло­ли. В сад­ку ста­ло чу­ти брязкіт ша­бель та стукіт кінських ко­питів: жовніри вско­чи­ли в бра­му про­жо­гом.


- Може це ко­за­ки гна­лись за кня­зем, а він утік у Виш­не­вець та хо­вається в зам­ку, - обізва­лась од­на пан­на. - Ой ма­ти бо­жа! спа­си нас і по­ми­луй! Що то бу­де, що то бу­де?


Гризельда поп­рос­ту­ва­ла до па­ла­цу. Але не встиг­ла во­на сту­пи­ти кільки сту­пенів, в сад­ку на стежці нес­подіва­но з'явив­ся князь Єремія, при­па­лий пи­лом, аж чор­ний, не­на­че він вис­ко­чив з по­жежі. Він став ще худіший, не­на­че йо­го тіло вкрай вис­на­жи­лось од по­ходів та битв. Ус­та бу­ли смаглі, на­че сухі. Тільки здо­рові очі ста­ли ще більші й бли­ща­ли, не­на­че у сла­бої лю­ди­ни, кот­ра сла­бує на гру­ди су­хо­та­ми.


Гризельда ки­ну­лась до йо­го на­зустріч, вхо­пи­ла йо­ги ру­ка­ми за плечі й при­па­ла ли­цем до персів. Білі ру­ки пірну­ли в по­рох, кот­рим при­па­ли кня­зеві плечі, тро­хи не на па­лець.


- Ти жи­вий і здо­ро­вий! - крик­ну­ла Гри­зельда.


- Як ба­чиш, моя до­ро­га, жи­вий і здо­ро­вий. Але при­був до те­бе на час - на го­ди­ну, щоб по­ба­чи­тись з то­бою та ог­лядіти за­мок.


- А я ж про те­бе не ма­ла ні чут­ки, ні звістки. Не зна­ла, де ти по­вер­таєшся, де ти про­бу­ваєш; не зна­ла, чи ти жи­вий, чи мо­же вже те­бе й на світі не­ма! - го­во­ри­ла Гри­зельда.


- Не дам­ся я жив­цем в ру­ки ко­за­кам і швид­ше во­ни нак­ла­дуть своїми го­ло­ва­ми, ніж я по­ля­жу в битві. Усі пан­ни й ба­би ки­ну­лись до кня­зя цілу­ва­ти йо­го ру­ки. По­зад усіх прис­ту­пи­ла до кня­зя і То­до­зя й поцілу­ва­ла йо­го чор­ну су­хор­ля­ву ру­ку.


- О! і ти, Світай­ли­хо, тут! Доб­ре зро­би­ла, що виїха­ла з Лу­бен. Пев­но ти вже прис­та­ла до по­ляків, пе­рей­шла й на ка­то­лицьку віру.


- Ні, кня­зю, ще не прис­та­ла та й не…


- Ну, ну! годі тобі! Ко­ли при­бу­ла сю­ди, то ти вже на­ша. Але чо­го ти ста­ла та­ка бліда, за­ниділа та мізер­на? Чо­го ти та­ка за­худ­же­на, не­на­че спос­ти­лась, або що? Де ділись твої рум'янці? - спи­тав князь.


- Зостались в Луб­нах. Там я їх по­гу­би­ла і вже ма­буть не най­ду їх до са­мої смерті, - ти­хо про­мо­ви­ла То­до­зя.


Князь при­ди­вив­ся до неї пильно й вту­пив гострі очі в її вид. То­до­зя, бліда, стри­во­же­на й зап­ла­ка­на, сто­яла пе­ред ним, не­на­че тінь давньої ве­се­лої рум'яної То­дозі. Во­на пізна­ла по йо­го очах, що в серці в йо­го не спах­нув анітрішеч­ки той огонь, що за­гу­бив її ве­се­лий вік в Луб­нах.


Єремія взяв Гри­зельду під ру­ку й повів до па­ла­цу. Пан­ни й двірські слу­ги пішли слідком за ни­ми. Йду­чи стеж­кою, Єремія оповідав Гри­зельді, як йо­го піддані в Не­ми­рові збун­ту­ва­лись про­ти йо­го, не пус­ти­ли йо­го пос­лан­ця в місто, як він страш­но по­ка­рав не­мирівців, роз­пи­лю­вав, роз­ру­бу­вав по­по­ло­вині, зди­рав

1 ... 62 63 64 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"