Читати книгу - "Вмираюче світло, Джордж Мартін"

— Вони не забаряться, т'Ларієн, — зауважив Джаан Вікарі. - Можете не виглядати їх.

Дерк знову зосередився на приладах.

– Куди ми прямуємо? Ми не можемо всю ніч кружляти над Парком без певної мети. У Лартейн?

– Нам не можна тепер повертатися до Лартейну, – відповів Вікарі.

Він вклав свій пістолет у кобуру, але обличчя його залишалося таким же похмурим, як у Челленджі, коли він стріляв у Міріка.

- Невже ви справді не розумієте, що я зробив? Я порушив закон, т'Ларієн. Тепер я поза родом. Злочинець, який порушив правила дуелі. Вони прийдуть і вб'ють мене так само легко, як перевертня. - Він задумливо поклав підборіддя на руки. – Наша єдина надія… Я не знаю. Може, в нас немає жодної надії.

- Можливо, у вас немає. Щодо мене, то в мене тепер набагато більше надії, ніж хвилину тому, коли ми були там!

Вікарі глянув на нього і мимоволі посміхнувся.

- Справді. Хоча це й надзвичайно егоїстична думка. Але те, що я зробив, я зробив не заради вас.

- Заради Гвен?

Вікарі кивнув головою.

- Він... Він навіть не удостоїв її честі відмови. Наче вона тварина. І все ж… все ж таки за законом він правий. За законом, яким жив і я. Я ладен був убити його. Гарс хотів це зробити, ви бачили. Він розлютився, бо Мірік… Мірік пошкодив його власність, заплямував його честь. Він помстився б за проявлену непошану, якби я йому дозволив, – він зітхнув. - Ви розумієте, чому я не дозволив, Т'Ларієне? Розумієте? Я жив на Авалоні, і я любив Гвен Дельвано. Вона дивом залишилася живою. Міріку Брейту було б байдуже, якби вона померла, як і решті. А Гарс забезпечив би людині, яка вбила її, чисту, гідну смерть, він нагородив би його поцілунком честі, перш ніж узяти його нікчемне життя. Я… я люблю Гарса. І все ж я не міг допустити цього, Т'Ларієн. Не тоді, коли Гвен лежала… так тихо, і нікому до неї не було справи.

Вікарі замовк, занурившись у думки. У тиші кабіни Дерк чув тонке завивання уорлорнського вітру за бортом аеромобіля.

- Джаан, - перервав його роздуми Дерк. – Все ж таки нам треба вирішити, куди летіти. Ми повинні доставити Гвен кудись, де зможемо її зручно влаштувати, де її ніхто не потурбує. Можливо, їй потрібний лікар.

- На Уорлорні немає лікаря, - відповів Вікарі. — Але ми повинні доставити Гвен до якогось із міст, — він замислився. - Есвох ближче за інших, але він перетворився на руїни. Виходить, Крайн-Ламія нам підходить найбільше, тому що це друге поблизу Челленджу місто. Повертайте на південь.

Дерк розгорнув машину широкою дугою, набираючи висоту і повів її до ланцюга гір, що виднівся на горизонті.

Він слабо пам'ятав маршрут, яким летіла Гвен із сяючої вежі Емерела до пустельного міста Даркдона з його похмурою музикою.

Поки вони летіли до гор, Вікарі знову замислився, спрямувавши невидячий погляд у темряву ночі. Дерк, який міг зрозуміти, як глибоко страждає кавалаанець, не намагався розвіяти його тугу. Він мовчав, занурившись у свої думки. Дерк відчував слабкість, голова знову хворіла, сухість у роті і горло мучила його. Він спробував згадати, коли востаннє їв чи пив, і не зміг – він втратив рахунок часу.

Високі чорні вершини Уорлорна здіймалися перед ними. Дерк направив машину брейтів вгору, щоб перелетіти через них, і, як і раніше, ні він, ні Джаан не промовили ні слова. Тільки коли гори були вже позаду і вони летіли над диким лісом, кавалаанець відкрив рота, і то лише для того, щоб дати Дерку коротку вказівку, як летіти. Потім він знову поринув у мовчання, і в тиші вони пройшли довгий шлях до місця призначення.

Цього разу Дерк знав, що на нього чекає, і здалеку почав прислухатися. Музика Ламії-Бейліс, ледь чутні завивання на тлі шуму вітру, досягла його вух набагато раніше, ніж місто виросло назустріч з лісових чагарників. Їх броньований притулок оточувала чорна порожнеча: нічний ліс унизу – майже беззоряне порожнє небо нагорі. І все ж похмурі тужливі звуки долетіли до них, проникли крізь броню і досягли вух.

Почувши музику, Вікарі подивився на Дерка.

– Місто смутку. Найкраще місце для нас тепер, – зауважив він.

- Ні, - заперечив Дерк. Він сказав це надто голосно, бо сам хотів вірити у своє «ні».

– Тоді для мене. Усі мої старання пішли порохом. Люди, яких я хотів урятувати, тепер втратили захист. Брейти тепер можуть полювати на них, незалежно від того, є вони корарієлами Айронджейда чи не є. Я не можу їх зупинити. Гарс, можливо. Але що може зробити одна людина? Можливо, він не пробуватиме. Це була моя нав'язлива ідея, не його. Гарса теж не чекає нічого хорошого. Я думаю, він повернеться у Верхній Кавалаан один, один спуститься до поселення Айронджейда, і Верховна Рада позбавить мене моїх імен. І він повинен буде взяти ніж, вийняти каміння з браслета і носити на руці залізо без каменів, що світяться. Його тейн мертвий.

- Можливо, на Верхньому Кавалаані, - заперечив Дерк. — Але ж ви жили і на Авалоні, пам'ятаєте?

- Так, - озвався Вікарі. - Це сумно. Дуже сумно.

Вони пливли в потоці музики, яка ставала все гучнішою. Внизу почало вимальовуватися Місто Сирен: з'явилося зовнішнє кільце веж, схожих на застиглі в агонії кістляві руки, стали видно світлі мережива мостів над темними водами каналів, газони моху, що світиться, по їхніх берегах, свистячі шпилі, що розсікали вітер своїми голками. Біле місто, мертве місто, ліс загострених кісток.

Дерк кружляв над ним, поки не знайшов ту будівлю, в якій він був з Гвен, і опустився на посадковий майданчик. Дві кинуті машини, як і раніше, стояли в пилюці, ніким не потривожені. Вони здавались Дерку шматками давно забутого сну. Колись, незрозуміло чому, їхнє існування мало сенс, але з того часу і він, і Гвен, і весь світ довкола змінилися, і тепер важко було навіть згадати, яке відношення до них мали ці металеві привиди.

- Ви вже були тут, - сказав Вікарі, і Дерк, глянувши на нього, кивнув головою.

– Тоді ведіть, – скомандував він.

- Я не…

Але Вікарі був уже на ногах. Він обережно підняв Гвен і, тримаючи її на руках, вичікувально дивився на Дерка.

- Ведіть, - повторив він.

Дерк