Читати книгу - "Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта"

Розділ 12.2

У дитинстві я часто заздрила дівчатам, які мали старшого брата. Однак зараз фраза якогось незнайомого чоловіка, про те, що я його рідна сестра, шокувала мене. Щось я не врахувала, що разом з біологічним батьком можу отримати й інших родичів на додачу. І вже точно не очікувала такого початку званої вечері.

"Настя, покер фейс!" - крикнула я на себе і насилу видавила посмішку.

Зір нарешті повернувся і я змогла озирнутися. Це була простора світла зала, а в ній - тьма люду різних національностей: як європеоїдних, так і азійських.

Всі погляди були спрямовані на мене. Хтось дивився приязно, хтось не дуже, але в більшості були "начеплені" добре відрепетирувані нейтрально-доброзичливі маски.

Нарешті в протилежному кінці зали я побачила господаря вечора - того, що назвався моїм братом. Високий, темноволосий, статний, впевнений у собі чоловік, на око ровесник Гліба. Він усміхався і простягав мені руку. Ну що ж, раз у мене вистачило розуму самій прийти в лігво звіра, то зараз бігти пізно. Та й неможливо.

І я ступила йому назустріч.

Перші кроки вниз сходами були найскладнішими. Від хвилювання у мене ввімкнувся тунельний зір: я не бачила гостей, що розступалися переді мною,  зате явно відчувала їхні оцінювальні погляди. Інтуїція казала мені, що зараз я проходжу приховане випробування, і від того, як я себе проявлю, залежатиме подальше ставлення до мене і, можливо, вся майбутня доля.

Цікаво, як відреагують усі ці люди, якщо я раптом скину туфлі і з криком: "Скільки років, брате!?", повисну у чоловіка на шиї?

Уявивши подібну картину, я посміхнулася вже веселіше і, згадавши, як королева Єлизавета II вітає своїх підданих, злегка помахала рукою.

Новоявлений брат посміхнувся і пішов мені назустріч. Вигляд у нього був цілком доброзичливий.

І все було б нічого, якби не клята північ.

Її наближення я відчула майже фізично. Повітря стало ніби щільнішим, то там, то тут з'являлося знайоме мені марево. Здавалося, що ось-ось Грань зіллється з реальністю.

А потім - хлоп, я моргнула, а розплющивши очі, побачила за спинами гостей їхні другі іпостасі.

І ось тут мені стало страшно. Так страшно, як ніколи ще не було. Навіть на балу у Мстислава, коли я вперше побачила стільки перевертнів, я не зазнала й десятої частки теперішнього страху.

Так, довкола мене були перевертні. Але з їхнім існуванням у принципі я вже звиклась... Але ці перевертні... Вони були неправильними, неприродними. Якщо у нормальних звір і людська сутність були фактично єдиним цілим, продовженням одне одного, то у гостей сьогоднішнього прийому друга іпостась була прив'язана насильно. Як - я поки що до пуття сказати не могла, але що звірі страждали, була впевнена точно.

Їхні погляди були тьмяними, у деяких з них застиг пекельний біль, у інших - німе благання про допомогу, у третіх ще палав вогонь життя і жага помсти, а в інших не читалося вже нічого: у них не залишилося волі до життя, та й саме життя фактично покинуло їх. Живі мерці.

Крик жаху застряг у мене в горлі. Ноги підкосилися і я напевно впала б, але чиїсь руки підхопили мене і притиснули до чоловічого тіла. Ось вона яка - братська підтримка.

- Ти все побачила, - чи питання, чи твердження тихим шепотом мені на вухо. - Продовжуй усміхатися, або помреш.

Це не звучало як загроза. Суха констатація факту.

Вперше у житті мені не вистачило сил взяти себе в руки. Моє внутрішнє Я, що в важких ситуаціях підбадьорювало  голосом Галі, зараз саме підібгало лапки і тихо скулило в темному куточку моєї свідомості. Єдина думка пульсувала в голові, що даремно я не попередила Гліба чи хоч Андрія, куди я йду, адже так вони й не дізнаються, що за жах тут діється і куди діваються викрадені у їх зграї звірині сутності  і не зможуть їх врятувати. Те, що я живою звідси не вийду, було цілком очевидним.

- Настя, ну давай же! - голос мого ймовірного брата раптом став м'якшим, а сам чоловік злегка обійняв мене, ховаючи моє перекошене від жаху обличчя у себе на грудях.  - Зберися, ти можеш!

"Брат, - промайнула в мене думка.  - Це справді мій брат".  

Від несподіваної підтримки у мене повторно підкосилися ноги, але, дякувати Богові, брат тримав міцно. У мене всередині розлилося відчуття тепла та подяки до цього абсолютно незнайомого чоловіка, що додало мені сил і якоїсь відчайдушної хоробрості.

Так що, коли ми розвернулися до гостей і під ручку попрямували до найближчої групи людей,  на моєму обличчі вже світилася промениста і абсолютно фальшива посмішка.