Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Фортеця, Міша Селимович 📚 - Українською

Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

418
0
24.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Фортеця" автора Міша Селимович. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 111
Перейти на сторінку:
class="p1">— Усі нападали на студента Раміза, а він захищав його.

Це не була правда, але я навмисне так сказав.

Він рвучко сів, скинувши панцир, залишивши свій захисток і наблизившись до мене, готовий розмовляти зі мною.

— Що сталося? Розповідай! Усе!

Я коротко розповів йому про інших, докладно про хафіза Абдулаха, приховавши, що він захищав справедливість, жертвуючи юнаком. Я не обманював, але й не казав усієї правди, щоб узяти мертвого старця собі в союзники перед Шех-агою. Учора я звинувачував його, що він вимагав покарати Раміза, хоч я знаю, що люди недосконалі, але мені боляче кожного разу, коли переконуюся в цьому, і тепер я виправляв його помилку чи хибний погляд. А може, це не помилка і не хибний погляд. Хафіз Абдулах вимагав справедливості, а не насилля, і ставив перед ними дзеркало, щоб кожен, перш ніж дошукуватися гріхів в іншій людині, глянув на свою зіпсутість. Він діяв хоробро й чесно, не зважаючи ні на кого, через те й постраждав. Я не помилився, беручи його за свідка.

— Отже, його вбили! — схвильовано вигукнув Шех-ага. — Невже і його?!

Невже і його? І сина, і друга. Їх обох найбільше любив — і обох убили. Нічого більше не бачив, ніщо більше його не цікавило.

Я хотів нагадати йому, що постраждали не тільки вони. Біда не лише в нього. Світ переповнений горем. Знаю, нас болить насамперед наше, але хіба чужі нещастя не наші?

— Багатьох убили і ще багатьох уб'ють, — сказав я, думаючи про Раміза.

Але він мовби не чув, тільки тримав зціплені кулаки на грудях, ніби притискував болюче місце, блідий, з перекошеним обличчям, увесь заполонений одною думкою.

— О, бандити! — прошипів він крізь стиснуті зуби. — Я відплачу вам! Я знайду вбивцю! Під землею знайду!

— Хай відомстите за хафіза Абдулаха, але з могили його все одно не піднімете.

— Я помер би від сорому, якби забув свого друга!

— Зробіть щось корисніше. Молодого Раміза хочуть убити.

— Вони повбивають усіх чесних людей. Найжорстокішої смерті вони заслужили!

— Ви свого сина не врятували. Врятуйте його.

Він не сподівався, що я це скажу. І я теж.

Шех-ага зупинився, з жахом дивлячись на мене. Я безжалісно вдарив його по кривавій рані.

Він стис кулаки, увесь зіщулився, здавалося, так і кинеться на мене. Як я посмів йому сказати це?

Але він не пішов на мене, щось його стримало. Може, думка, яка ніколи не з'являлася в нього: заради мертвого сина допомогти комусь живому. Його збентежила така можливість, вона йому спочатку, може, здавалася навіть несправедливою, несумісною з його лютою ненавистю. Але не міг її легко відкинути.

Чи він подумав, що було б добре, якби хтось тоді був спробував урятувати його сина? Чи в тумані розгубленості помітив шлях, який міг надати його спогадам більшого смислу? Чи в ньому прокинулася забута доброта?

Я наважився схилити в Рамізів бік шальку його вагань:

— Загине невинний.

Але він ще опирався:

— А мій син хіба був винний?

— Тому й кажу вам. Ви найкраще це зрозумієте. Батька в нього нема, загинув на війні, є тільки мати. Що вона йому допоможе?

— А як я йому допоможу?

— Не знаю. Просіть намісника, щоб звільнив його.

— Не посміє, вони один одного бояться.

— У такому разі, порятунку йому нема.

— Кажеш, є в нього мати. Чому він не подумав про неї? Діти тільки про себе думають, батьки їх не цікавлять.

— Побійтеся бога, Шех-аго. Невже ви і мертвому синові не можете простити, що думав інакше, ніж ви?

Цього він уже не стерпів, я шпигонув його в самісіньке серце, сам не знаю навіщо; він закричав, в очах зблиснула лють:

— Собачий сину! Що тобі треба від мене!

А потім схилив голову й почав ламати пальці.

Довго так стояв.

Тоді промовив тихо, не дивлячись на мене:

— Не слід було тобі цього казати.

— Кажу заради вас. Помиріться з ним. Прийміть його, мертвого, з сумом, а не з ненавистю. Молоді люди часто роблять дурниці, бо хочуть неможливого. Як твій син, як Раміз.

— Він твій друг, той чоловік?

— Ні. Ми ледве знайомі.

— Чого ж тоді клопочешся ним?

— Тому що нема кому більше, тому що він сам, тому що чесний.

— І тобі потрібна допомога, я думав, ти про себе говоритимеш.

— Мені загрожує бідність, йому — смерть. У нього становище гірше.

— Ти божевільний. У нас усі, що варті чого-небудь, божевільні. І мій син, і ти, і той Раміз.

— Божевільний, бо думає не про себе, а про інших. І через те повинен померти?

— Власті зацікавлені в ньому?

— Дуже. Їм дошкулили його промови.

Він раптом змінився, його обличчям перебіг зловтішний вираз:

— А що, як ми його викрадемо? Поздихають від злості!

От тобі й маєш! Щойно я подумав, що вигнав диявола з нього, а він чинить усе по-старому. Йому завдали болю, і ліки від нього він вбачає в тому, щоб заподіяти лихо іншому.

— Не дуже їм це сподобається, — погодився я, побачивши неждану можливість урятувати Раміза. Мотиви Шех-аги мене не цікавлять.

Дивно, як він одразу пожвавився, з обличчя зник зловісно-похмурий вираз, воно раптом стало зібрано-рішучим, тонка усмішка в кутиках уст виказує затаєну радість, руки лежать спокійно одна біля одної, спина випросталася. Це зовсім інший Шех-ага, людина, яка задумала помсту.

У такі хвилини він, звичайно, забуває свій біль. Але ця його капость буде не тільки помстою, а й порятунком для іншої людини.

Зараз ніщо його не зупинить. А якби я випадково пробудив у ньому доброту, була б вона бліда і млява.

Наскільки зло швидше й запопадливіше! Нехай нам бог допомагає.

Він плеснув у долоні, руки робили своє діло з готовністю, без мук і корчів.

Увійшла молода дівчина.

— Поклич Османа!

Осман притьмом з'явився перед Шех-агою, ніби чекав під дверима, а може, й чекав, стоячи з молодою дівчиною. І в нього, і в неї очі світилися, як лампадки.

Шех-ага потирав ожилі руки.

— Сідай! Треба врятувати одного чоловіка з фортеці!

— Для цього є кілька способів, — відповів Осман, не роздумуючи. — Я за найдорожчий.

— Добре, — погодився Шех-ага.

І це було все!

Осман Вук весело подивився на мене й запитав Шех-агу:

— Принести молока?

— Пізніше.

Мені пора вже йти, хай вони вдвох сам на сам усе обговорюють.

Я пробув тут довше, ніж гадав, і набагато довше, ніж сподівалася Тияна.

Запитає, чого мене кликав. Він не кликав мене.

Запитає, про що розмовляли. Про мене розмови не було.

Запитає, чи допоможе мені. Ні він, ні я про це

1 ... 62 63 64 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фортеця, Міша Селимович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фортеця, Міша Селимович"