Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

Почнімо з початку. Любов робить нас щасливими? Ні. А тих, кого ми любимо? Теж ні. Від любові все стає добре? Зовсім ні. Звичайно, я колись у все це вірив. Хто ж не вірив (та й хто досі не зберігає цю віру в трюмі психіки)? Це все в наших книжках, у кіно, це сонячний захід багатьох романів. Навіщо ж тоді любов, якщо вона не панацея? Звичайно, із самої її сили, за тим, наскільки ми її прагнемо, ми можемо зробити висновок, що любов, коли досягнуто взаємності, полегшує щоденний біль, є якимсь ненапружливим анальгетиком?

Двоє кохають одне одного, але не щасливі. Який висновок ми можемо зробити? Що хтось один насправді не кохає другого, що вони до певної міри одне одного люблять, але недостатньо? Я поставлю під питання оце «насправді», я поставлю під питання таке «достатньо». Я двічі у своєму житті був закоханий (що, як на мене, багато) — один раз щасливо, другий ні. І сáме нещасливе кохання дало мені більше дізнатися про природу цього почуття — хоча не тоді, а через роки. Дати, деталі — заповнюйте ці поля на свій розсуд. Але я кохав і був коханий довго, багато років. Спочатку я був зухвало щасливий, сповнений нахабної, соліпсистської радості, але здебільшого був дивно, прикро нещасний. Чи достатньо я її кохав? Я розумів, що так: я відмовився від половини свого майбутнього заради неї. Чи вона кохала мене достатньо? І це я знав: вона відмовилася від половини свого минулого заради мене. Ми прожили поряд багато років, переймаючись, що ж не так у винайденому нами рівнянні. Взаємне кохання не додало нам щастя. Але ми вперто наполягали, що додало.

І згодом я подивився збоку на свою думку про любов. Ми думаємо, що вона — дієва сила. Моя любов ощасливлює її, її любов ощасливлює мене, що ж тут може бути неправильно? Це неправда: такий погляд формує хибну концептуальну модель. Із такої думки випливає, що любов — це така собі чарівна паличка, те, що дивовижним чином розплутує вузли, заповнює капелюх фокусника хустками, випускає в повітря голубів нізвідки. Але справжня природа кохання, любові — не зі сфери магії, а радше з фізики елементарних частинок. Моє кохання не ощасливлює її, та й не може цього — моє кохання може тільки вивільнити її здатність бути щасливою. Тепер усе стає зрозумілішим. Як так виходить, що я не можу зробити її щасливою, а вона мене? Просто: очікуваної ядерної реакції не відбувається, частинки бомбардують променями не тієї довжини хвилі.

Проте кохання — це не ядерна бомба, тож доберімо більш затишну аналогію. Я пишу ці рядки в домі мого друга в Мічигані. Це нормальний американський будинок з усіма можливими новітніми приладами (окрім приладу, який виробляв би щастя). Він привіз мене вчора з детройтського аеропорту. Коли ми під’їхали до гаража, він дістав із бардачка пульт і владним дотиком звелів дверям розступитись і впустити авто. Ось таку аналогію я пропоную. Ви приїхали додому (чи вам здається, що додому) і на під’їзді до гаража намагаєтеся звичними чарами відімкнути двері. Нічого не відбувається: зачинено. Ви пробуєте знову. Знову нічого. Спочатку ви дивуєтеся, потім хвилюєтеся, потім сердитеся, не вірячи своїм очам, ви сидите перед гаражем, не вимикаючи двигуна — тижнями, місяцями, роками, чекаючи, доки двері відчиняться. Але машина у вас не та, гараж не той, і сидите ви не перед тим будинком. Одна з неув’язок полягає в тому, що й серце не такої форми, як його малюють.

«Тож нам треба любити чи вмерти»[26], — писав В. Г. Оден, і Е. М. Форстер згодом зреагував на ці слова декларативно: «Оскільки він колись написав “Тож нам треба любити чи вмерти” — він має владу кликати мене за собою». Проте Одена цей відомий рядок із вірша «1 вересня 1939 року» не влаштовував. «Чорт, та це брехня! — прокоментував ці слова він. — Ми все одно помремо». Тож у наступній редакції вірша він змінив цей рядок на більш логічний «Тож нам треба любити і вмерти». Згодом він узагалі його прибрав.

Ця зміна «чи» на «і» — одна з найвідоміших правок у поезії. Коли я про неї дізнався, то не втримався від оплесків — наскільки чесна твердість Одена-критика впевнено взяла гору над натхненням Одена-поета. Якщо рядок звучить красиво, але не є правдивим — геть його; таке ставлення оптимістично вільне від письменницької самозакоханості. А тепер я не настільки певен, що ця правка була потрібна. Звичайно, «ми маємо любити одне одного — і померти» — за такими словами стоїть логіка, але з точки зору людського життя вони настільки ж цікаві і вражають нашу уяву, як «ми маємо слухати радіо — і померти» або «ми маємо не забути розморозити холодильник — і померти». Оден слушно ставився до власної риторики обережно, але заявляти, що слова «Тож нам треба любити чи вмерти» — це неправда, оскільки ми все одно помремо (чи тому, що ті, хто нікого не любить, не зникають з лиця землі моментально) — погляд людини вузькочолої чи забудькуватої. Існують не менш логічні й більш переконливі способи прочитати цей рядок. Перший, очевидний: ми маємо любити одне одного, бо якщо цього не буде, то ми врешті одне одного повбиваємо. Другий: ми маємо любити одне одного, бо без цього любов не буде наснажувати наше життя — а такий стан мало чим відрізняється від смерті. Так що зовсім немає ніякої «брехні» у твердженні, що ті, хто отримує найбільше в житті задоволення від інших речей, живуть порожньо, наче бундючні краби, що повзають морським дном у чужих мушлях.

Це небезпечна територія. Треба бути точними, але в жодному разі не сентиментальними. Якщо ми протиставляємо любові такі підступні, потужні явища, як влада, гроші, історія і смерть, то не можна відступати в самозакоханість чи снобістську розпливчастість вислову. Вороги любові мають вигоду з неконкретності її вимог, її здатності дуже сильно ізолювати. То з чого почнемо? Любов може робити людей щасливими, а може не робити; незалежно від того, чи це вдається, основна її дія — наснажувати. Чи колись іще говорили ви так красиво, так мало потребували сну, так охоче знову і знову займалися сексом, як тоді, коли були вперше закохані? Люди анемічні починають сяяти зсередини, а здорові взагалі стають нестерпними. Далі закоханість дає нам певність,