Читати книгу - "Маленькі жінки. I частина"

– Ось що треба зробити – покличемо доктора Бенгса. Нехай він огляне тебе і скаже, чи правильно ми тебе лікуємо. Емі поки відправимо до тітки Марч, так буде безпечніше. Джо або Мег відведуть її, а хтось залишиться з тобою.

– Я залишуся, я ж старша, – сказала Мег, яка не знала куди себе подіти від докорів сумління.

– Ні, залишусь я, – твердо заявила Джо. – Це я винна, що вона захворіла. Я обіцяла мамі виконувати всі її доручення, а в результаті все робила Бет.

– А ти, Бет, що скажеш? Вибирай, кого нам з тобою залишити? – запитала Ханна.

– Джо, залишся, будь ласка, – і Бет поклала голову на плече сестри.

– Піду скажу Емі, щоб одягалася, – ображеним голосом сказала Мег.

Втім, їй полегшало: доглядати за хворими вона не любила й робила це куди гірше за Джо.

Умовити Емі виявилося не так-то просто. Вона заявила, що краще захворіє на скарлатину, ніж піде до тітоньки Марч. Скільки Мег не просила сестру, нічого не допомагало. Зневірившись, Мег вирушила за допомогою до Ханни. Не встигла вона повернутися, як у вітальню, тихенько посвистуючи, увійшов Лорі. Побачивши Емі, яка ридала, впавши на диванні подушки, він дуже здивувався. Емі натомість зраділа його приходу, бо була впевненою, що знайшла нарешті захисника, і все йому розповіла. Але на неї чекало розчарування. Не виявивши жодного співчуття ображеній до глибини душі Емі, він пройшовся із задумливим виглядом по вітальні, потім сів поруч і сказав м’яким, але дуже серйозним тоном:

– Вислухайте мене уважно, Емі. Якщо ви й справді розумна істота, то вчините, як вас просять… Ні-ні, не треба плакати. Краще послухайте, що я придумав. Ви вирушаєте до тітоньки Марч, а я щодня заїжджатиму за вами і братиму вас кататися. Гадаю, так вам буде набагато веселіше, ніж стирчати тут.

– Мене відсилають, ніби я їм заважаю, – ображено буркнула Емі.

– Та схаменіться ж, крихітко! Вони це роблять тому, що піклуються про вас! Чи, може, ви хочете захворіти на скарлатину?

– Звичайно, не хочу. Але, напевно, я все одно захворію. Адже ми весь цей час були разом з Бет.

– Ось тому-то вам і треба швидше поїхати. Інакше ви точно заразитеся. А якщо змінити обстановку, ви або взагалі не захворієте або перенесете хворобу в легкій формі. Раджу вам якомога швидше перебиратися до тітки. Врахуйте, що скарлатина – дуже важка хвороба.

– Але в тітоньки Марч нудно, і вона така сердита, – з переляканим виглядом сказала Емі.

– Але я щодня заїжджатиму до вас. Вам не буде нудно. Ми будемо кататися, гуляти, і я вам все розповідатиму про Бет. Ваша тітонька любить мене. Я постараюся хитріше з нею поводитися, і тоді вона дозволить робити все, що ми захочемо.

– А ви покатаєте мене в кареті?

– Обіцяю.

– І жодного дня не пропустите? Щодня приїжджатимете?

– Щодня. Я буду точний, як морський хронометр.

– А як тільки Бет видужає, привезете мене назад?

– Тієї ж миті, як вона відчує себе здоровою.

– І ми тоді підемо в театр?

– Хоч у дюжину театрів.

– Ну, тоді я згодна, – пошепки сказала Емі.

– Молодець, – похвалив її Лорі. – А тепер покличте Мег і скажіть, що ви здалися.

Слово «здалися» обурило Емі, але пропозиція Лорі звучала так спокусливо, що довелося придушити в собі обурення. Коли на її поклик до вітальні прибігли Мег і Джо, вона, на їхній превеликий подив, як ні в чому не бувало, заявила, що, мабуть, поїде до тітоньки Марч:

– Якщо, звичайно, доктор підтвердить, що Бет хвора, – додала вона.

– А як там наша тихоня? – запитав Лорі. До Бет він ставився з особливою ніжністю і, не показуючи виду, в глибині душі дуже стривожився, коли дізнався про її хворобу.

– Ми її поклали на мамине ліжко, і зараз вона почувається краще. Бет горювала, коли помер малюк Гуммель. Ми ще думаємо, може, вона просто застудилася? Ханна на це сподівається, але вона так стривожена, що мене це лякає, – сказала Мег.

– Жахливо влаштований цей світ, – сказала Джо, люто куйовдячи коротко стрижене волосся. – Не встигли позбутися однієї напасті, і ось – інша. Без мами ми просто, як без рук. Ніяк не збагну, що робити.

– По-перше, Джо, дай спокій волоссю, тобі це не личить. Краще скажіть, що я можу зробити. Посилати пані Марч телеграму, чи ні? І взагалі, що треба? – випалив Лорі, який єдиний не міг пробачити Джо витівку з волоссям.

– Це нас і хвилює, – відповіла за сестру Мег. – Я вважаю, якщо Бет серйозно хвора, потрібно сповістити Мармі. А Ханна каже, що раз вона все одно не може залишити тата, значить, і хвилювати її нічого. Вона каже, що Бет швидко одужає, а як лікувати її, вона сама знає. Мармі, коли їхала, веліла нам у всьому слухатися Ханну. Напевно, треба вчинити так, як вона каже, але все-таки, гадаю, це не зовсім правильно.

– Ну, мені важко щось тут сказати. Зробімо так. Дочекаємося доктора, а коли він піде, порадимося із дідом.

– Правильно, Лорі. Джо, йди швидше за доктором Бенгсом. Поки він не огляне Бет, ми все одно нічого не вирішимо.

– Сиди, Джо. Роль посильного я давно вже взяв на себе. І нікому не збираюся нею поступатися, – сказав Лорі й надів капелюха.

– Вічно Мег відриває тебе від справи, – поскаржилася Джо.

– Ні, ні! Все добре, я вже закінчив на сьогодні.

– Ти навіть під час канікул займаєшся? – здивувалася Джо.

– Приклад сусідів заразливий, – відповів Лорі й вийшов із вітальні.

– Я дуже сподіваюся на нашого Лорі, – сказала Джо, зі схваленням спостерігаючи, як той спритно перемахнув через паркан.

– Так, для свого віку він дуже розвинений і освічений, – байдуже відповіла Мег, яка не дуже-то цікавилася успіхами Лорі.

Незабаром з’явився доктор Бенгс. Оглянувши Бет, він сказав, що вона явно хвора на скарлатину, але, на його думку, хвороба в неї має протікати в легкій формі. Щоправда, почувши про Гуммелів, він насупив брови і велів якомога швидше відіслати Емі з дому. Їй дали ліки і негайно відправили до тітоньки Марч. Відбуття молодшої сестри було обставлено з усілякою урочистістю: в дорозі її супроводжувала свита, яку склали Джо і Лорі. Стара тітка зустріла процесію з властивою їй гостинністю.

– Що ви тут забули? – такими були перші слова, які почули