Читати книгу - "Аптекар"

— Не збагну, як саме ти з-поміж усіх людей можеш не погоджуватись.

— Головне, хоча це й не стосується справи, я абсолютно тебе не боюсь.

Вона нетерпляче видихнула.

— І чому?

— Бо тепер ти знаєш, хто я, отже, ти для мене не є небезпечною і ніколи не будеш, хіба що я перетворюся на людину, якій слід тебе боятись.

Вона скривила губи, ледве стиснувши їх. Він мав рацію… але річ же зовсім не в тім.

— По-друге, хоча це теж стосується справи, ти, як на мене, марнувала час не з тими чоловіками. Побічна дія від твоєї незвичайної роботи, мабуть.

— Можливо. Але до чого ти ведеш?

Він знову вдерся в її особистий простір.

— До того, як я почуваюсь. Як ти почуваєшся.

Вона не відступалась.

— А як же ти можеш знати напевне, як почуваєшся? Ти ж переживаєш найболючіший момент свого життя! Ти втратив увесь свій світ. Усе, що лишилось, — це брат, якому ти не надто довіряєш, твоя викрадачка-катюга та Арні. Отже, з імовірністю 50 на 50 ти прив’язався б або до мене, або до Арні. Це стокгольмський синдром у найпростішому вигляді, Деніеле. І я єдина жінка у твоєму житті, інших варіантів немає. Поміркуй раціонально. Поміркуй, як це зараз не на часі. Не можна довіряти почуттям, що зародились під час сильного фізичного та психологічного болю.

— Я поміркую про все це, окрім одного.

— Чого?

— Я хотів тебе до того, як ти стала єдиною жінкою у моєму житті.

Почувши таке, вона відсахнулась, а він використав обставини на свою користь, ласкаво поклавши обидві долоні їй на плечі. Відчувши тепло його долонь, вона збагнула, що змерзла, хоча й не помічала цього. Вона тремтіла.

— Пригадуєш, як я зізнався, що ще ніколи не запрошував жінку на побачення у потягу метро? Так це я ще применшив. У середньому мені доводиться майже три тижні регулярно спілкуватись — і, як це не ніяково, дівчина мене усіляко заохочує, — поки я наберуся сміливості запросити її на звичайну чашку кави. Але відколи я побачив твоє обличчя, мені захотілося вискочити на кілометри за межі своєї зони комфорту, аби тільки бути певним, що я побачу його знову.

Вона захитала головою.

— Деніеле, я тебе накачала. Ти перебував під дією хімічних сполук, які діють подібно до екстазі.

— Не тоді. Я пам’ятаю. Я відчув різницю до того й після того, як ти мене «вдарила шокером». Саме тоді все заплуталось. А перед наркотиком я вже встряв по самі вуха. Я вже розмірковував, як мені вийти разом із тобою на твоїй зупинці, не скидаючись на сталкера.

У неї забракло відповіді. Вона почала губитися через його фізичну близькість. Він досі стояв далеченько, ледве нахилившись, щоб наблизити до неї обличчя.

Лише в цю мить вона справді замислилась над його словами. Вона занотувала все, що він казав чи робив після викрадення, як процес опанування себе після травми. Вона аналізувала його як свого суб’єкта, завжди викреслюючи з рівняння себе. Бо в цьому нічого її не стосувалось. І його поведінка цілком відповідала параметрам тієї, яку вона вже бачила.

Вона намагалася згадати, коли востаннє на неї так дивився чоловік, але їй так нічого й не спало на думку.

За останні три роки кожна людина, байдуже, чоловік чи жінка, яких вона зустрічала, були для неї потенційним джерелом небезпеки. А протягом шести попередніх років, як вона щойно детально розтлумачила, вона була жахіттям для кожного чоловіка, з яким зустрічалась. І тоді вона згадала школу та медуніверситет, коли траплялись кілька нетривалих стосунків, які ніколи не були надто романтичними. Уже тоді вона перш за все була науковцем, утім, як і чоловіки, з якими вона спілкувалася. Їхні стосунки ґрунтувались на великій кількості проведеного укупі часу та на спільних інтересах, які 99,99 % людей навіть не намагались осягнути. І щоразу вони опинялись разом, бо так складались обставини. Не дивина, що з того не вийшло нічого путнього.

І в жодного з них ніколи не було такого виразу обличчя. Подив і зачарування у поєднанні з чимось наелектризованим, коли він дивився їй в обличчя… побите, набрякле обличчя. Уперше вона пошкодувала через те, що їй натовкли обличчя з цілком нікчемної причини. Її руки мляво висіли уздовж тіла. Підвівши одну руку, вона затулила його якомога більше, як дитина.

— Я над цим трішки поміркував, — вона чула по голосу, що він усміхається, — я знаю, про що кажу.

Вона тільки хитнула головою.

— Звісно, усе це суто теоретично, якщо ти не почуваєшся так само. Сьогодні я був трішки самовпевненим, — він помовчав. — З огляду на те, що ми розмовляли різними мовами, хіба ні? Я хибно тебе зрозумів.

Він знову замовк, ніби чекаючи відповіді, але вона й гадки не мала, що сказати.

— Що ти бачиш, дивлячись на мене? — спитав він.

Опустивши на кілька сантиметрів руку, вона підвела очі на те саме спантеличене та відверте обличчя, яке вона намагалась розгадати з першого дня. Що то ще за питання таке? Забагато на нього відповідей.

— Гадки не маю, як відповісти.

На мить він примружився, розмірковуючи. Їй хотілося, щоб він відійшов хоч на крок назад, аби вона могла мислити ясніше. А потім він наче опанував себе, вирівнявши плечі, немов для удару.

— Могла б і відверто все сказати. Краще дай відповідь на таке: що найгірше ти бачиш, дивлячись на мене?

Чесна відповідь вилетіла раніше, ніж вона встигла замислитись:

— Відповідальність.

Вона помітила, як різко подіяло це слово. Зараз він відступився, як їй того хотілося, і вона пошкодувала. Чому це в кімнаті так холодно?

Він кивнув сам до себе, відходячи.

— Справедливо, цілком слушно. Звісно, я ідіот. Я не можу забути, що наразив тебе на небезпеку. І про те, що…

— Ні! — вона, вагаючись, зробила крок йому назустріч, нетерпляче прагнучи все прояснити. — Я не те мала на увазі.

— Ти не маєш бути доброю до мене. Я знаю, що я нікчема у всіх цих справах, — він ледве показав рукою на двері, на світ надворі, що намагався знищити їх обох.

— Не нікчема. Бути нормальним — непогано. А решти ти навчишся. Я мала на увазі… важіль, — вона не могла нічого із собою вдіяти: у нього був такий відверто убитий вигляд…

Зробивши ще крок, схопила його за велику теплу руку своїми обома крижаними руками. Вона стала почуватися краще, коли завдяки слову «важіль» у його очах зник біль, а натомість з’явилося сум’яття. Вона поспішно пояснила:

— Пригадуєш, що ми з Кевіном говорили про