Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Наступні два дні були найгіршим кошмаром Мирослава.

Жахом наяву, який не закінчувався.

Ніколи раніше Мирослав не відчував такого безсилля і такого страху за здоров'я та життя близької людини. Ненависть до Білецького, перемішана з любов'ю до Богдана, робила Мирослава зовсім неврівноваженим, і останні двадцять чотири години він провів у своїй кімнаті заради безпеки оточуючих.

За день до цього Мирослав лише за дві години поза домом зчепився з викладачем етики і ледь не побився з однокурсником.

Тому що все навколо дратувало, а місцезнаходження Богдана не розкрили.

Спочатку Мирослав майже не вилазив із інтернету, він поглинав статті та публікації пачками, сподіваючись знайти щось нове. Та незабаром і це йому набридло. Журналісти одразу зробили винним Білецького, але ніхто гадки не мав, де той сховався. Крім того, в мережі постійно недвозначно натякали, що, можливо, їм доведеться незабаром вибирати нового мера або що треба прочесати лісопосадки про всяк випадок.

Цинічні суки, ось вони хто, вирішив Мирослав і позакривав усі вкладки зі стрічками новин на своєму телефоні.

І час з кожною секундою, ніби на зло, йшов повільніше.

В перший день Мирослав ще на щось сподівався, думав, що ось-ось Богдан повернеться. На другу добу тиші він уже не знав, за яку надію хапатися. Мозок, наче знущаючись, змушував його будувати далекосяжні безрадісні перспективи.

«Що ти робитимеш, якщо мине тиждень, а Богдан так і не повернеться? А два тижні? Скільки ти його чекатимеш? Коли ти змиришся, що більше не побачиш його?» – питав сам у себе Мирослав, ковзаючи поглядом по блакитному небу у вікні.

Він, дурень, планував, що проведе Новий рік із Богданом. Можливо, хоча б передноворічні дні чи, наприклад, приїде до нього другого числа з подарунком.

Краще б він не літав у хмарах, а думав, як уникнути повороту в нікуди.

Мирослав не уявляв, як він пережив ще одну ніч очікування…

На ранок несподівано зателефонував Кіра.

– Жодних новин, але я хотів би зустрітися, – почав він відразу з головного. Розумів, мабуть, що Мирослав сидів весь цей час як на голках.

– Добре, – погодився Мирослав.

В іншій ситуації він, звичайно, запитав би: з чого раптом? Не стали ж вони друзями після однієї розмови в гуртожитку. Але в іншій ситуації Кіра не мав би підстав дзвонити Мирославу, а сам Мирослав проводив би час у Богдана.

І він би точно не повернувся до того пекельного автомобіля.

Вони зустрілися на розі Сумської, недалеко від місця, де викрали Богдана. Звісно, туди Мирослав теж навідався. Першого разу його не пустили за стрічки, а вдруге тротуар вже не виглядав як місце злочину і по ньому ходили люди.

– Як ти? – спитав Кіра, сівши навпроти Мирослава за столиком в кафе.

Вікна запотіли, сховавши від них вулицю.

– Сам знаєш.

– Здогадуюсь, бо виглядаєш паршиво.

– Де він, Кіра?! – прошипів Мирослав, схилившись. – Де?! Чому Білецький мовчить? Чому ніхто нічого не робить?

– Його шукають, не сумнівайся. Вік робить все, що в його силах. Я теж найняв кілька хороших професіоналів. Ну а Білецький… Ти ж не забув, що його вважають головним злодієм міста? Звичайно, він не стане відсвічувати, навіть якщо причетний до викрадення.

– Навіть якщо? Ти серйозно?

– Припини, будь ласка, репетувати, – тихо ляснув по столу Кіра, приводячи Мирослава до тями. – Спокійно.

Щось він і справді розійшовся. Навколо обідали люди, добре проводили час, усміхалися, поки Богдан був невідомо де. Стиснувши зуби, Мирослав змусив себе відпити ромашкового чаю, замовленого Кірою. Один ковток, більше не влізло.

– Невже тобі ніхто не може допомогти? – спитав Мирослав спокійніше.

– Та немає в мене супер-пупер знайомих із розвідки чи зі спецназу.

Мирослав так і завмер, поки у мозку формувалася ідея. Жахлива ідея, яку Богдан би не схвалив. Смертельно небезпечна ідея, здатна вгробити самого Мирослава набагато раніше, ніж їм вдасться знайти Богдана. Божевільна ідея, а тому й геніальна. Стукнувши чашкою по столу сильніше, ніж планував, Мирослав засміявся і глянув на Кіру.

Він знав, що робити.