Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Він потягнув двері на себе. Ті відчинились, і всі побачили, що лежить на підлозі.

— Ну заради Бога! — обурилась Мейв Лівінґстон. — Це не я.

Вона думала, що відчує до свого тіла більше прихильності, але ж ні. Воно нагадало їй мертву тварину на узбіччі.

Дуже скоро приміщення заповнилось людьми. Мейв, яка ніколи не мала особливого інтересу до детективних драм, швидко занудилась, і стрепенулась тільки тоді, коли її тіло в непрозорому пластиковому мішку винесли геть, бо в ту ж мить її саму без жодних церемоній потягнуло сходами вниз і з парадного входу.

— Так мені більше подобається, — заявила Мейв Лівінґстон.

Вона опинилася назовні.

Нарешті вона не була ув'язнена в олдвічському офісі.

Очевидно, виснувала вона, були правила. Мусять бути правила. Тільки вона не була певна, в чому вони полягають.

Вона зрозуміла, що шкодує, що за життя не була релігійнішою. Релігійність їй якось ніколи не давалася: дитиною вона нездатна була уявити собі Бога, який настільки всіх ненавидів, що готовий був засудити до вічних мук у пеклі тільки за те, що люди не вірили в нього так, як слід. Поки Мейв росла, її дитячі сумніви переростали в непохитну переконаність у тому, що було життя, з народження і до гробу, а все інше — просто вигадки. То було чудове переконання, яке дозволяло давати собі раду, але зараз воно проходило через суттєві випробування.

Щиро кажучи, вона не мала певності, що навіть якби всеньке життя відвідувала правильну церкву, це підготувало б її до того, що з нею зараз коїлося. Мейв швидко схилялась до думки, що в добре організованому світі смерть повинна нагадувати розкішну відпустку, де все включено у вартість туру, а на початку тобі видають папочку з усіма квитками, купонами на знижки, розкладом і списком номерів, за якими слід телефонувати, якщо потрапиш у халепу.

Вона не ходила. І не літала. Вона пересувалась, ніби вітер, холодний осінній вітер, що змушував людей здригатись, коли вона їх минала, і ворушив опале листя на тротуарах.

Мейв вирушила туди, куди завжди вирушала в першу чергу, прибувши до Лондона: до «Селфриджа», торгового центру на Оксфорд-стрит. Коли Мейв була набагато молодшою, вона працювала там у відділі косметики між танцювальними роботами, і потім завжди, як тільки випадала нагода, поверталась і купувала дорогу косметику: точнісінько так, як обіцяла собі в юності.

Вона повешталась відділом косметики, доки їй не набридло, а тоді пороззиралась відділом меблів. Вона вже ніколи не купить собі новий обідній стіл, але ж нікому не нашкодить, якщо вона просто подивиться...

Мейв продрейфувала відділом «Селфриджа» з товарами для дому, оточеного телеекранами різних розмірів. Деякі з них транслювали новини. І хоч у всіх телевізорах вимкнули звук, кожен екран заповнювала фотографія Ґрема Коутса. Огида до нього закипіла у неї всередині, ніби розплавлена лава. Тепер картинка змінилась, і вона дивилась на себе: то було відео з нею поруч з Моррісом. Вона впізнала уривок з «Морріс Лівінґстон, я так розумію?»: «Дай мені п'ятака, і я тебе зацілую».

Їй хотілося б зметикувати, як зарядити телефон. Навіть якби єдиною особою, з якою їй вдалося б побалакати, був той набридливий тип із голосом священика, вона рада була б поспілкуватись хоч з ним. Але понад усе їй хотілось поговорити з Моррісом. Він знав би, що робити. Цього разу, думалось їй, вона дала б йому договорити. Цього разу вона вислухала б його.

— Мейв?

Моррісове обличчя дивилось на неї з сотні телеекранів. На мить їй здалося, що їй просто примарилось, чи що це досі уривок новинного випуску, але він стурбовано поглянув і повторив її ім'я: так вона второпала, що то справді був він.

— Моррісе?

Він усміхнувся своєю фірмовою усмішкою, і колене обличчя з коленого екрана зосередило на ній погляд:

— Привіт, кохана. Я хвилювався, чому ти так довго. Настав час вирушати до мене.

— До тебе?

— На інший бік. Перейти за завісу. Чи, може, за заслону... Ну, в будь-якому разі туди, — він простягнув їй сотню рук зі ста екранів.

Мейв знала, що все, що їй треба зробити — це й собі простягнути руку і стиснути його долоню. Але вона здивувала сама себе:

— Ні, Моррісе. Я так не думаю.

Сотня облич мала спантеличений вигляд:

— Мейв, кохана. Тобі слід облишити плотське позаду.

— Звісно, коханий. Я так і зроблю. Обіцяю. Одразу, коли буду готова.

— Мейв, ти мертва. Ти вже не можеш бути готовіша!

— Мені все одно треба владнати тут кілька справ.

— Наприклад?

Мейв розправила плечі:

— Ну, я планувала знайти цю істоту, Ґрема Коутса, а тоді... Що там роблять привиди? Я могла б його переслідувати абощо.

Голос Морріса звучав недовірливо:

— Ти хочеш переслідувати Ґрема Коутса? Для чого?

— Для того. Я тут ще не закінчила, — вона міцно стисла губи і задерла підборіддя.

Морріс Лівінґстон поглянув на неї з сотень телеекранів водночас і похитав головою з сумішшю захвату і розчарування. Він одружився з нею, бо вона належала тільки собі, і полюбив її за це, але йому хотілося б хоч одного разу спромогтись її в чомусь переконати. Але він сказав тільки:

— Що ж, я нікуди не подінусь, кохана. Просто скажи нам, коли будеш готова.

А тоді зображення поблякло.

— Моррісе, ти маєш якісь здогадки про те, де він може бути? — перепитала Мейв, але зображення її чоловіка остаточно зникло, і телевізори почали транслювати прогноз погоди.

Товстун Чарлі зустрівся з Дейзі на недільний дімсам у тьмяно освітленому ресторанчику лондонського Чайнатауна.

— Маєш чудовий вигляд, — зробив він їй комплімент.

— Дякую. Але почуваюсь жахливо. Мене зняли зі справи Ґрема Коутса. Тепер це повноцінне розслідування вбивства. Думаю, мені ще пощастило, що мене там взагалі тримали так довго.

— Ну, — весело зауважив Товстун Чарлі,— якби тебе до справи взагалі не допустили, ти не розважилася б моїм арештом.

— Ага, точно,— їй вистачило такту зробити