Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

— Є якісь зачіпки?

— Навіть якби вони були, я б не мала права тобі казати. — До їхнього столу під'їхав візочок зі стравами, і Дейзі вибрала кілька наїдків. — Є теорія, що він вистрибнув за борт порома через Ла-Манш. Це остання покупка з його кредитки — квиток до Дьєппа.

— Думаєш, є ймовірність, що так воно і було?

Вона взяла паличками пельмень і закинула його до рота.

— Ні. Я припускаю, що він подався в якусь країну, з якою в нас немає договору про екстрадицію. Мабуть, у Бразилію. Вбивство Мейв Лівінґстон могло бути спонтанним, але все інше було ретельно сплановане. В нього була ціла система. Гроші надходили на рахунки клієнтів. Ґрем Коутс знімав свої законні п'ятнадцять відсотків з вершечків, а банківські процедури забезпечували йому ще цілу купу грошей із дна. Безліч закордонних чеків взагалі не дійшла до клієнтських рахунків. Дивовижно, що йому так довго вдавалося все це приховувати.

Товстун Чарлі дожував рисову кульку з чимось солодким всередині.

— Я думаю, ти знаєш, де він.

Дейзі від здивування аж припинила жувати свій пельмень.

— Ти сказала, що він у Бразилії, таким тоном... Ніби знаєш, що він не там.

— Це справи поліції. Боюсь, що не можу це якось коментувати. Як поживає твій брат?

— Не знаю. Думаю, він зник. Коли я повернувся, його кімнати вже не було.

— Його кімнати?

— Його речей. Він забрав свої речі. Відтоді я його не бачив, — Товстун Чарлі сьорбнув жасминового чаю. — Сподіваюся, з ним усе гаразд.

— А чому б із ним щось було негаразд?

— Ну, в нього така сама пташина фобія, як у мене.

— А, пташина фобія. Зрозуміло, — Дейзі співчутливо кивнула.— А як поживають наречена і майбутня теща?

— Гм... Не думаю, що ці терміни, гм... добре описують мої стосунки з ними обома натепер.

— Ага.

— Вони кудись поїхали.

— Це через арешт?

— Наскільки я знаю, ні.

— Мені прикро, — вона дивилась на нього обличчям співчутливого ельфа.

— Ну, просто зараз у мене немає роботи, немає особистого життя, і всі сусіди — переважно твоїми зусиллями — думають, що я небезпечний кримінальний авторитет. Дехто почав переходити на інший бік дороги, щоб уникнути мене. З іншого боку, газетяр попросив, щоб я дав прочухана чуваку, від якого вагітна його донька.

— І що ти йому сказав?

— Правду. Хоча я не думаю, що він мені повірив. Дав мені безкоштовний пакетик цибулево-сирних чіпсів, пачку ментолових цукерок і сказав, що отримаю ще, коли виконаю роботу.

— Думаю, все минеться.

— Мене це все лякає.

— Однаково. Це не кінець світу.

Вони поділили рахунок, і офіціант приніс із рештою печивка з передбаченням.

— Що написано у твоєму? — поцікавився Чарлі.

— Наполегливість винагороджується, — прочитала Дейзі вголос.— А в твоєму?

— Те саме. Стара добра наполегливість, — він зібгав передбачення в кульку розміром з горошинку і закинув до кишені. А тоді провів Дейзі до станції метро Лестер-сквер.

— Схоже, сьогодні твій щасливий день, — зауважила Дейзі.

— В сенсі?

— Навколо жодних птахів.

І коли вона це сказала, Товстун Чарлі збагнув, що так воно і є. Жодних голубів, жодних шпаків. Навіть жодних горобців.

— Але на Лестер-сквер завжди купа птахів.

— Не сьогодні, — відказала вона. — Може, в них якісь справи.

Вони зупинились біля входу в метро, і на один дурнуватий момент Товстуну Чарлі здалось, що вона поцілує його на прощання. Вона цього не зробила. Тільки усміхнулась і сказала «Бувай», а він у відповідь непевно помахав їй, так що цей помах можна було потрактувати і як випадковий жест. А тоді Дейзі спустилася сходами і зникла з поля зору.

Товстун Чарлі побрів через Лестер-сквер у напрямку Піккаділлі.

Він видобув з кишені зіжмаканий папірець із передбаченням і розгорнув його. «Зустрінемось біля Ероса», було написано на папірці. Поруч із текстом було нашкрябане щось схоже на велику зірочку, що гіпотетично могло бути павуком.

Павук сидів під пам'ятником і читав газету «Новини світу». Він спостерігав, як Товстун Чарлі підходить.

— Знаєш, здається, це не Ерос, — мовив Чарлі.— Я думаю, це християнська благочесність.

— Тому ця благочесність голісінька і озброєна луком та стрілами? Не дуже благочестиво з християнської точки зору.

— Просто кажу, що вичитав. Де ти був? Я хвилювався за тебе.

— Я в порядку. Просто уникав птахів і намагався це все обміркувати.

— Ти помітив, що сьогодні ніде немає жодних птахів?

— Помітив. Не знаю, як це розцінювати. Але я багато думав, і знаєш, є в цьому щось дуже неправильне.

— По-перше, все.

— Ні, я мав на увазі щось неправильне в тому, як Жінка-птаха намагається нам нашкодити.

— Так. Це неправильно. Вона поводиться дуже, дуже, дуже погано. Скажеш їй, чи краще мені?

— Неправильно не в цьому сенсі. Неправильно як... Подумай, якщо це не фільм Гічкока, птахи — це не найкращий спосіб комусь нашкодити. Вони, звісно, крилата смерть для комах, але не дуже вміють нападати на людей. Вони мали мільйони років допетрати, що в разі чого люди з'їдять тебе перші. Тому найрозумніше просто дати нам спокій.

— Не всі. Наприклад, грифи. Чи круки. Але вони з'являються тільки на полі бою, коли битва скінчиться. Вичікують, доки ти сконаєш.

— Що?

— Я сказав, крім грифів і круків. Я не...

— Та ні, — Павук зосередився. — Ні, думка втекла. Ти навів мене на гадку, і я майже зрозумів... Слухай, ти зв'язувався з пані Данвідді?

— Я телефонував пані Гіґґлер, але вона не відповідала.

— То поїдь і поговори з ними.

— Тобі легко говорити, але я злидота. Обідранець. В мене тупо нуль бабла. Я не можу дозволити собі літати туди-сюди через Атлантику. У мене навіть більше немає роботи. Я...

Павук дістав із кишені чорно-червоної куртки гаманця. Видобув звідти пачку банкнот різного номіналу і тицьнув їх Товстуну Чарлі в долоню:

— Ось. Тут має вистачити на дорогу туди і назад. Просто дістань пір'їну.

— Слухай, а ти не думав, що тато може зрештою виявитися не мертвим?

— Що?

— Ну я так собі подумав, що це може бути одним із його жартиків. Він міг таке утнути, хіба ні?

— Не знаю. Може й так.

— Я майже впевнений, що так