Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Набирай номер.

Тремтячими пальцями Жанна почала набирати домашній номер телефону.

— Алло, мам, привіт. Так, це я. Мам, яка сума потрібна на операцію Валі? Близько п’ятнадцяти тисяч?

— Гривень? — запитав Артур.

— Мам, тут питають, гривень?.. Так, гривень.

— Це не проблема, я можу перевести кошти хоч зараз. Хай дадуть номер картки, — сказав Артур.

Очевидно, що жінка на тому кінці чула його голос і запитала, хто це, оскільки Жанна почала пояснювати.

— Мам, це з пансіонату, каже що може перевести кошти, потрібен номер картки, — Жанна слухала голос, і від того, що вона чула, її лице видовжувалося. — Так… я зрозуміла, а вони скільки хочуть?... Ага… Так, я скажу.— вона вимкнула телефон.

— Що?

— Там ще ті козли, чий мотоцикл… Прийшли до них додому, сказали, що Валька їм тепер винна гроші на ремонт байка…

— Багато?

— 500 баксів, — Жанна закрила обличчя руками, — вони його витягли з річки, але потрібен ремонт…

— Гроші не проблема. Якщо ви так засмутились через них, то не варто.

Злата підняла голову й поглянула на Артура. Вигляд вона мала жахливий. Погляд — згаслий, очі — червоні, з мішками набряків під ними. Він присів біля дівчини на підлогу.

— Сонечку, — сказавши це, він взяв її за плечі і підтягнув до себе. Злата не опиралася, була взагалі як ганчір'яна лялька, її руки повисли, голова безсило впала йому на плече, вона беззвучно плакала.

Жанна вирішила, що має піти і лишити їх самих. Взяла куртку й вийшла.

Спустившись, пішла на перекур. Дістала цигарку з пачки, руки тремтіли, ледь підкурила. Зробивши затяжку, видихнула дим і вирішила піти в альтанку, бо починав накрапати дощ.

— Жанно! — гукнув її Олексій. Вона озирнулася на півдорозі. — Що трапилося? Зіна каже, що Артур пішов до вас...

— Вони в кімнаті, Златі зараз дуже ху… погано.

— У чому річ? — він підійшов ближче.

— Сестра Злати потрапила в аварію цієї ночі. На мотоциклі злетіли з моста, разом з якоюсь-там машиною. Зараз вона в лікарні, потрібна операція.

— Скільки? — запитав напружено Олексій.

— Блін, ви з Артуром точно родичі, — нервово осміхнулась вона.

— Він мій син, то скільки?

— П'ятнадцять тисяч гривень. I п'ять сотень баксів ще хочуть на ремонт мотоцикла. Артур сказав, що заплатить. Моя мама знайде картку для переказу.

— А долари?

— Я не знаю, може по курсу?... по скільки він там зараз? По 8 гривень?

— Гм… — Олексій поморщився. Дощ посилювався.

— Я — ховатися, — сказала Жанна і пішла до альтанки. Олексій постояв кілька секунд і пішов назад, до їдальні, а звідти — на другий поверх.

Артур сів на ліжко. Сидіти у вузькому проході між ліжками було твердо й незручно. Злату він посадив собі на коліна. Вона сиділа, пригорнувшись до його грудей, нічого не говорила, лише плакала. Він гладив її спину, плечі, голову, цілуючи її то в маківку, то в чоло.

— Сонечку, не треба плакати.

— Чому? Чому з нашою сім'єю постійно щось трапляється?

— З усіма щось трапляється, не думай про це. Я переведу гроші, і їй зроблять операцію.

— А якщо операція не допоможе? А якщо будуть ускладнення?

— Я не передбачаю майбутнє, але зі свого боку обіцяю, що зроблю все можливе, аби допомогти твоїй сестрі.

— Ти не зобов'язаний допомагати…

— Злато, послухай: ти для мене дуже важлива людина, і твоя сестра теж, виходить, не чужа.

— Артуре, ми… ми не зможемо повернути тобі ці гроші! Ніколи не зможемо, розумієш?..

— Я хоч слово сказав про повернення? Сонечку, ти засмучена, я розумію, що невідомість і брак інформації про те, що сталося, змушує тебе нервувати, але будь ласка, не їж себе, — він пригорнув її до себе. — Якщо хочеш, то можемо поїхати в Житомир, і ти зможеш все сама побачити на власні очі, і почути, що і як насправді трапилось.

— Я хочу… Але я ще не закінчила малюнки… — повними надії очима вона дивилась на Артура, її руки лежали на його плечах, пальці нервово стискали тканину футболки. Вона дуже хотіла побачити сестру й дізнатися її стан.

— Ми туди і назад. Повернемося — домалюєш.

— А нам дозволять?..

— Дозволять, — промовив Олексій, стоячи біля прочинених дверей, залишаючись непоміченим, він слухав їхню розмову, чекаючи влучного моменту викрити свою присутність.

Молоді люди озирнулись. Руки Артура стисли міцніше її спину й талію, але він їх так і не прибрав.

Злата напружилася, бо Олексій Петрович застав їх у дуже неоднозначний момент, і у відвертій позі. Артур сидить на її ліжку, вона сидить на його колінах, у його обіймах, з оголеними ногами, в одній тоненькій футболці, задертій мало не до талії Занадто близько одне до одного… Вона й не думала про те, як вони виглядають зі сторони. Засмучена нещастям, що трапилось із сестрою, розчулена й спантеличена бажанням Артура допомогти — в останню чергу хотілося думати про те, чи не порушують вони межі пристойності.