Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

У вікнах Аврори другий день немає світла. Сам не знаю, навіщо приїжджаю сюди. Можливо, відчуваю якусь відповідальність перед дівчиною, тому хочу переконатися, що після нашого розставання вона не наробить жодних дурниць.

Мої люди вже взялися за її проблему з відрахуванням. За кілька тижнів усе буде готове і Аврорі подзвонять із деканату з новиною про те, що її відновили в університеті.

А поки я, наче ідіот, сиджу в автомобілі і замість того, щоб вирушити додому і відпочити перед важливим днем, стирчу у дворі сірої дев'ятиповерхівки.

З лівого облікового запису перевіряю сторінку Аврори в соцмережах, наче підліток. Самому смішно. Про таке з мужиками за склянкою горілки краще не говорити, скажуть, що я з глузду з'їхав.

Дивуюся, помітивши, що кошеня запостила нові фото та відео, чого не робила останні кілька місяців. Але варто мені відкрити їх для перегляду, як усередині все від гніву та злості закипає. Вона у якомусь нічному клубі. А має бути вдома! Танцює, спокусливо рухаючи стегнами, а ззаду треться якийсь мудак. І Аврора зовсім не проти. Обертається до нього, закидає руки на шию, виписує дупою вісімки.

Я з силою стискаю телефон у руках, зовсім не вдається приборкати свій гнів. Хто? Він.Такий? І яке право має лапати моє кошеня?

Підіймаю погляд знову на вікна її квартири. І, ніби глузуючи з мене, там спалахує світло і на балкон виходить якийсь пацан. Спочатку вирішую що здалося, потім - що тиждень у чужі вікна вирячився, але далі тупо зриває дах і я стаю не здатний тверезо мислити.

Виходжу з машини, з силою зачинивши двері і мчу до її під'їзду.

Не помічаю, як долаю проліт за прольотом. Від думки про те, що до тіла Аврори пацан якийсь торкатися може, що вона під ним стогнати буде, мене трясе від злості.

Декілька разів з силою ударяю кулаком по її дверях. Ніхто не квапиться мені відчиняти. Цікаво, вони тільки розпочали, чи вже закінчили? Якщо я побачу хоч натяк на те, що він торкався до неї, обидві руки зламаю.

Тисну на дзвінок і після довгих хвилин очікування двері переді мною нарешті відкриваються.

- Ти хто такий? Що треба? -  пацан дивиться на мене з викликом, загородивши собою дверний отвір. Він мені вже не подобається. Хочеться врізати з усієї сили.

Я ігнорую його запитання.

Грубо відштовхую його зі шляху, залітаю в квартиру, перевіряю спальню.

- Гей, якого хріна? Я поліцію вже викликав, - летить мені в спину.

Я заглядаю на кухню, зустрічаюся поглядом з переляканою незнайомою дівчиною. Збентежено дивлюся на неї, не розумію де Аврора. Через це пропускаю момент, коли на мене кидається ззаду пацан.

- Артуре! Не треба! Стривай! – скрикує дівчина. - Це, мабуть, до Аврори!

Ми різко завмираємо. Я струшую головою, раптово згадую, що кошеня не одна живе. Вона із подругою квартиру ділить.

- Ти його знаєш? - напружується Артур, відчепляється від мене, виходить уперед, загороджуючи собою дівчину.

- Ви ж до Аврори, так? – пищить вона злякано, визираючи з-за його спини.

- До Аврори, - кажу і повільно вирівнююся, поправляючи на собі пальто. Прочищаю горло, некрасиво вийшло. - Де вона?

- Та звідки мені знати? – знизує плечима її подруга.– Вона тепер окремо мешкає. Переїхала до своєї квартири.

– Коли? - Запитую різко, відчуваючи себе повним ідіотом.

- Одразу як… - вона замовкає на мить, погляд кухнею бігає, - як повернулася від батьків.

– Адреса є?

Дівчина не поспішає відповідати.

- Якщо ви знайомий Аврори, то подзвоніть їй і запитаєте, - встряє в нашу розмову хлопець, якому я, після того як увірвався до них у квартиру, точно не подобаюся. І я його чудово розумію. На його місці я навіть не став би з собою розмовляти, одразу б попер на хрін.

- Так що, назвеш адресу? - Зображаю на обличчі доброзичливу усмішку.

- Так. Зараз. Вона мені повідомленням відправляла.

Повернувшись у машину, ще раз переглядаю профіль Аврори. Геолокації на останніх фото із клубу немає. Імовірність того, що вона вже повернулася додому мізерно мала, але все одно їду туди.

Потрапити до її нового ЖК не так просто, як у під'їзд будинку, де вона жила раніше. Доводиться почекати, коли хтось із мешканців виходитиме. Тисну на кнопку ліфта, піднімаюся на потрібний поверх і тисну на кнопку дзвінка, не роздумуючи. За той час, поки я добирався сюди, вони могли що-небудь встигнути зробити.

Мені ніхто не відкриває, але я наполегливий. Після кількох хвилин двері таки відчиняються і на порозі з'являється перелякана і здивована Аврора. Напівгола. Волосся скуйовджене. Дивиться на мене своїми величезними очима, кліпає часто-часто.