Книги Українською Мовою » 💛 Короткий любовний роман » Неможливий романс, Мартіна Зоріна 📚 - Українською

Читати книгу - "Неможливий романс, Мартіна Зоріна"

230
0
05.11.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Неможливий романс" автора Мартіна Зоріна. Жанр книги: 💛 Короткий любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 88
Перейти на сторінку:
Розділ 30

/Челсі/

 

Що у тверезого в голові, то у п'яного на язиці. А якщо випити ще трішки, то можна втратити контроль не тільки над розумом, а й тілом.

 

Я не знала скільки годин провела на підлозі ванної у квартирі Ліни й скільки пляшок вина ми випили. Тіло боліло від незручної пози, а серце — від непроханого кохання, що оселилося там й не бажало зникати. Я закохалась в Ярослава й просто пропала. Мої думки, як і моє серце тепер належали лише йому. З усвідомленням цього факту було важко змиритися, як і сприйняти сувору реальність, що розділяла нас. Ми були приречені, як і наша дружба з самого початку. Нащо тільки я сподівалася, не відомо...

Після всього лишень кількох зустрічей, я розуміла, чому так сильно боялася погляду Ярослава, і чому так тремтіла моя душа при нашій першій зустрічі. Це був знак. Знак долі, котра не переставала повторювати, що наша зустріч — небезпечна. І принесе лише одні страждання. Мені, так точно. Адже через ці божевільні почуття, що накрили мене наче лавина, я втратила здоровий глузд. І відчуття самозбереження. Мені вже не так страшно протистояти батькові й відверто сперечатися з ним. Ба більше — мені хочеться накинутися на нього й вперше в житті дати гідний відпір.

Краще вже бути одинокій, аніж в оточенні людей, котрі не те що не люблять, не поважать тебе. Щоб я не робила, як би не старалась — все марно. Для батька, для Влада та навіть для мегери Ельвіри — я являюсь якимось великим непорозуміння, котре варто негайно виправити.

А я воліла б бути такою от не ідеальною, з усіма моїми вадами та недоліками, але справжньою, щирою та живою. Робити те, що подобається, займатися улюбленою справою й не боятися імпровізувати. Бути самою собою. Всюди та завжди. А головне, почуватися такою ж вільною, як і Ярослав.

Тільки-но Орлов покинув маєток, Ельвіра та Кіра кинулися до батька з проханнями. Вони зажадали, аби батько всіма правдами й неправдами змусив Орлова взяти Кірочку до себе в фірму, і вже там, вона б зуміла його «заарканити». Батько запевнив мегеру, що з Ярославом проблем не буде, адже він знає, як вплинути на рішення архітектора. Вимовляючи це, батько дивився на мене й хтиво посміхався. Він мене провокував та водночас, намагався залякати. Для чого це було, я не знала і могла лише здогадуватись. У батькові голові завжди містилося міліон ідей та задумів, й не виключено, що і я була одним із його «проєктів». І судячи з його невдоволеного вигляду — доволі таки невдалим.

Слухати їхні грандіозні плани на чоловіка, котрого так палко кохало моє серце, я не могла. А тому, вислизнувши через чорний вхід будинку, втекла ночувати до Ліни. Й поки я їхала на таксі до помешкання подруги, вона організувала нам закуски та випивку. Від останнього я відмовлялася, не бажаючи затуманювати й без того одурманений мозок. Та заледве я увійшла до помешкання подруги, мені в руки сунули бокал, усадивши на невеличкому диванчику в гостьовій.

— Пий і не думай, — твердила Ліна, кружляючи довкола з тарілками, — Тобі треба заспокоїтися, розслабитися, перебіситися зрештою, і лише потім щось вирішувати.

Я дивилася на подругу і заздрила її спокою та врівноваженості. Мені цього дуже не вистачало, адже останні кілька місяців мого життя стали якимось безкінечним бігом по колу. Я ніби намагалася випередити саму себе й оббігаючи перешкоди, дістатися фінішу.

— Лін, ти не розумієш, — простогнала я, після того, як зробила кілька ковтків терпкого червоного вина, — Я в пастці. Сама потрапила в неї, добровільно, так би мовити, здалась на поталу хижакові, наче той зайчик. Це кінець, Ліно. Кінець!

Подруга поставила тарілки на невеличкий журнальний столик, й присіла поруч.

— А ну перестань говорити дурниці й візьми себе в руки. Де моя войовнича й безстрашна подружка? — У мене аж очі округлилися від її слів. Я? Войовнича? Та коли таке було.

— Ліно, ти щось плутаєш. Я впевнена.

Вона насупилась ще більше.

— Ні, моя дорога, це ти забулася. Забула, якою сміливою та впертою була. Воювала з кожним, хто посмів би образити тебе чи когось з твоїх близьких. Забула, як надавала стусанів Семену з п’ятого Б, коли він мене облив чорнилом і обізвав селючкою, — подруга не зупинялася на сказаному й продовжувала перечисляти мої «подвиги». — А коли до нас чіплялися ті мажори в клубі, хто їх розігнав, покликавши охорону? І мене на роботу хто влаштував, змусивши взяти участь в тому конкурсі? Хто завжди підтримував мене, мотивував і вселяв віру у власні сили? Хто, Челсі, хто?

Я відкрила рота аби щось заперечити, але якщо чесно, то сказати мені було нічого. Бо все вище згадане Ліною — правда. Я хоч і була боягузкою та йшла наперекір страху. Скільки часу я протистояла мегері і вижила, а тут чомусь злякалась гніву батька. Не вб’є ж він мене зрештою.

— Ти маєш рацію, люба, — я кинулася обіймати подругу, — Однак, я боюсь не так за себе, як за... — я прикусила губу й відвела погляд у бік, — я хвилююся за одну людину, котра може постраждати через мене. Він ні в чому не винен та Глібу Вікторовичу, як ти розумієш, начхати на всіх і вся, окрім себе коханого. Я вже нічого не тямлю у наших з ним стосунках й поняття не маю, як мама стільки років з ним була.

Відчай розривав мою душу, сльози обпікали щоки, а страх — ламав волю. Я боялась, що батько не тільки рознесе вщент бізнес Ярослава, а й вчинить щось моторошне й непоправне. Можливо на вбивство він і не здатен, але мій мозок, запалений хворобливими фантазіями готувався до найгіршого.

— Знаєш, люба, — Ліна обійняла мене ще міцніше, дозволивши покласти голову на своє плече, — Гліб Вікторович доволі специфічна особистість. Він і досі вселяє в мене страх, та зрештою, він твій батько. Може, варто просто з ним поговорити?

— Ніби я не намагалася. Сто раз!

Та я кожного разу натикалася на кам’яну стіну, на мури, котрі він спорудив навколо свого серця. Якщо воно, звичайно, у нього є.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 63 64 65 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неможливий романс, Мартіна Зоріна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Неможливий романс, Мартіна Зоріна"