Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Сеньйоро свята

Анно, чому плаче

дитина. Вона

бідолашна яблуко

згубила.

А оскільки він продовжував плакати, Ларрі з висоти свого зросту заспівав іще ніжнішим голосом, поклавши руку на плече міс Доллі:

Марія прала,

Святий Йосип

вішав,

дитинка ридала,

бо холод

сильнішав.

У тіні Діани, у якій вона заховалася, щоб почухатися, Емператрис, обмахуючись накидкою, пробурмотіла, що годі вже цих дурниць, нехай їй віддадуть дитину, її вона точно не боятиметься, чого їй боятися, зрештою, вони були навіть родичами… Тримаючи на руках дитину, вона очолила процесію, розчервоніла, у своїй накидці з мальовового тюлю, а за нею крокували Умберто, міс Доллі й Ларрі. Вони обігнули ставок і дісталися коридорів іншого подвір’я. Емператрис промовила:

— Ідіть збирати речі, ви поїдете звідси цього ж вечора.

Умберто спинив їх:

— Ні, нехай вони не виходять із цього подвір’я. Якщо вони вийдуть, то розкажуть про це всім, а оскільки вони брехуни, то зчиниться справжній хаос. Я покличу Мельчора, щоб він підготував за пів години авто.

— Але Умберто, вони не можуть піти голяка. Зрештою, вони мають свої дрібнички, які вони купували за свою платню всі ці чотири роки.

— Вони ні на що не заслуговують. Хай ідуть собі, прикрившись однією рукою спереду, а іншою ззаду, так, як вони сюди прийшли. Емператрис, знайдіть їм штани і сукню, нічого більше. Хай вони не потикаються далі найближчої кімнати. Хай ні з ким не говорять. Я приглядатиму за Боєм.

Емператрис солодко всміхнулася:

— Але ви можете його розбудити, Умберто, до того ж він вас так боїться, бо ви… інакший.

Гачок. Кривавий гачок. Він підчепив його, зловив його, дозволивши притягати себе до потворної карлиці, яка каже, що дитина боїться його нормальної нікчемності, вона свідок його сорому, свідкам належить сила, вона також реготала біля ставка з двома іншими потворами, заколисуючи дитину у своїх куцих рученятах, заколисуючи його згідно з правилами гри, яку вигадали дон Херонімо і я, так, я, я сам вигадав правила цієї гри, яка спіймала мене на гачок і ранила до крові.

16

Коли від’їхало авто, у якому сиділи міс Доллі та її чоловік, Умберто усвідомив, що його обов’язок перед доном Херонімо й перед собою — взяти контроль над ситуацією у свої руки. Цього ж вечора він скличе на нараду на терасі своєї вежі всіх потвор першої категорії. Він буде ретельно їх допитувати, одного за одним, щоб збагнути суть будь-якого порушення порядку, якого він міг не помітити, адже було очевидно, що він був лише стороннім спостерігачем усіх подій.

Він представить поведінку міс Доллі й Ларрі, викриту сьогодні біля ставка з Діаною-мисливицею, як приклад злочинного порушення, так, злочинного, бо ця ситуація із зеленими какульками створила загрозу для життя Боя.

Ця зустріч мала й іншу мету: підкреслити, дати зрозуміти раз і назавжди його вищість через те, що він був нормальним. Вони залежали від нього. Не він від них. Він був тюремником. Не вони, що чатували й перешіптувалися. Це він вигадав їх, а не вони його. Ринконада, подвір’я Боя, порядок, дієта, доктор Асула, структура будинку, руйнування підсобних приміщень, у яких можна було легко загубитися, — все це було його ідеєю. Вони самі, їхні клопоти, також були його вигадкою. Хай вони і не мріють про повстання. Вони вже бачать, що з ними може трапитися: те ж саме, що й із Ларрі та міс Доллі — вигнання з цього зручного всесвіту, захищеного потворами другої, третьої, четвертої, п’ятої категорії, які прислуговують категорії вищій, щоб одного дня прийти їй на заміну: послідовні шари, що огортають це осердя, цю «еліту», якою були вони. У мить, коли він хотів підняти слухавку, щоб попросити в операторки, щоб та зібрала всіх через тридцять хвилин у нього на терасі, він почув іздалеку, із іншого кінця парку, де височіли павільйони потвор, як до його вух долинають звуки музики і… сміху, так, так, то був сміх. Він не підняв слухавки.

— От дідько!..

Він кинув у склянку два кубики льоду. Після цього налив туди до половини чистого віскі. Тримаючи в руці склянку, він вийшов на балюстраду тераси і прислухався. Так, трохи музики… І багато реготу, ніби вони відзначали якесь свято. Він понюхав віскі. Як погано йому від нього було! Але до біса, сьогодні стільки всього трапилося, що було не до пересторог! Йому треба було якось заспокоїти нерви. Він зробив довгий ковток, який спочатку змусив його здригнутися, а потім опалив зсередини. Він залишив склянку на балюстраді й обома руками сперся на неї, уважно дослухаючись до лабіринту цього вечірнього шумовиння, яке його оточувало, — цвіркуни, зманіжені жаби, сміх, просіяний крізь сито в’язів і каштанів, — напружуючись, щоб упізнати в цих голосах своє ім’я, поглинуте реготом у фразі, яка завдасть необхідного удару, щоб покінчити з ним.

Було нерозумним дозволяти Мельчору вести машину, яка довозила міс Доллі й Ларрі до станції. Дорога була короткою. Утім, тих десяти хвилин мало бути достатньо, щоб подружжя розповіло Мельчорові іншу версію епізоду біля ставка, у якій він, Умберто Пеньялоса, проста пересічна людина, на яку на вулицях міста ніхто й не гляне, став об’єктом насмішок трьох потвор. Його безневинний вигляд викликав жах у дитини, що також була потворою. Гомін сміху, так само як і спів жаб, голоснішав у міру того, як надворі темнішало — зміїні роти, рептильна шкіра, совині очі, собачі, комашині руки, тваринні голоси, голоси жадібної суки, які глузують над ним. Було очевидно, що якимось чином новина про те, що міс Доллі, Ларрі й Емператрис сміялися з нього, а він, переляканий глумом потвор, дивився на своє відображення у воді, ширилася Ринконадою. Сміх долинав звідусіль. То був не просто сміх, а плітки, перешіптування, потвори бігали від дверей до дверей, розносячи новину, вибухи стримуваного реготу, перевантажена, як ніколи, телефонна станція, операторка, що коментує, перериває, виправляючи версії тих, хто телефоном домовляється про зустріч із друзями зі своїх категорій, щоб посміятися з нього, посмакувати новиною, награтися з нею, вщент зруйнувати його владу, шум телефонних дзвінків, перемішаний із реготом і співом жаб, він чув, чітко чув заїкання Мельчора, який щось розповідав… Але ні, то було не заїкання Мельчора, ні, то був відгомін м’яча на тенісному корті, де Мельчор і Меліса догравали партію, доки було ще світло. Ні, потвори не говорили про нього. Він напружив свій каламутний погляд. Геть біла Меліса