Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » З роду старої крові, Анна Мавченко 📚 - Українською

Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "З роду старої крові" автора Анна Мавченко. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 74
Перейти на сторінку:

– А ти вмієш себе похвалити, – пирхнув збоку Арсен.

– Ти чого взагалі слухаєш? – обурилася Кора. – Я ж не тобі розказую.

– Мені теж цікаво дізнатися про хімію між судженими. Кажуть, враження від першої зустрічі важко передати простими словами, – стенув плечима хлопець, – але я з цим не згоден. Гадаю, люди просто перебільшують, бо хочуть здаватися особливими. Погодьтеся, «істинна пара» звучить не так звично чи заїжджено, як «кохання з першого погляду». У цьому й весь секрет.

– Не говори того, чого не знаєш напевне, – серйозно проказала дроу. – До зустрічі з Метліном я вже мала стосунки, і не одні. Кохала і була коханою, однак на тлі того, що я відчуваю з Метом – те все ніщо. Моє життя до нашої зустрічі тепер здається чорно-білою плямою, натомість опісля світ заграв різними фарбами. Між нами не просто кохання, а щось насправді неймовірне й не осяжне думкою. І щоб це «щось» народилося вистачило одного погляду – всього одного єдиного погляду в скаженому натовпі, повитому темінню ночі і галасом свята. Лише один погляд навіки позбавив нас самотності, зробив єдиним цілим і подарував щастя, про яке до того не могли навіть мріяти, – дівчина перервала напружений зоровий контакт з Арсеном і зосередила свою увагу на Корнелії. – Ти однозначно зрозумієш, коли зустрінеш свою споріднену душу. Це розуміння просто вистрелить у твоїй голові, пройнявши шаленим усвідомленням кожну клітиночку мозку.

 

***

Вечеря минула в затишній невимушеній дружній атмосфері. Ніхто не загадував наперед і не думав про завтрашній день, насолоджуючись відпочинком і гріючись біля жвавого вогнища, яке й справді навіть не думало тухнути, попри те, що жевріло вже понад годину.

М’ясо вдалося на славу. Еллі з подивом заявила, що ніколи в житті не їла нічого смачнішого, чим спровокувала кілька недовірливих поглядів. Чоловіки, знаючи про її походження, просто не могли повірити, що королівський кухар не вмів приготувати смачно звичайне м’ясо. Проте вони не думали про те, що їжа смакує по-особливому в компанії особливих людей. Сидячи тут і зараз просто посеред Тіньового лісу, оточеного завірюхою, на півдорозі до земель імператорів Високого світу, Корнелія почувалася як ніколи щасливою й вільною. Без усієї тієї жорстокої розкоші, без постійного напруження й страху, без товстих мертвих стін неприступного замку, без лицемірних придворних людей – без жодної згадки про жахливо-нестерпне минуле.

Як маленьке дитя, вона слухала з затамованим подихом житейські розповіді воїнів. Уявляла все, сказане ними, так, наче й сама була свідком тих дивовижних подій. Або ж навіть учасником… Уявляла і мріяла, що колись так само безтурботно переповідатиме комусь про свій досвід, пам’ятаючи минуле, як неприємний, проте по-своєму цікавий, момент життя. Вона пообіцяла самій собі, що використає подарований долею шанс на щастя належним чином і більше не посміє проявляти слабкість, хай що на неї чекає далі.

– Гадаю, варто закінчувати посиденьки, – важко звівшись на ноги й потягнувшись усім тілом, промовив Утред.

Хродґейр його підтримав:

– Підйом удосвіта. До Мідаса, найімовірніше, вже не повертатимемо, щоб не гаяти часу.

– Хочете сказати, ми одразу поїдемо до підніжжя Тіньових гір? – уточнила Кора, опустивши порожню шпажку на брудну снігову поверхню.

– Саме так: чим раніше ми їх перетнемо, тим швидше дістанемося Долини Духів. Не бачу сенсу відтягувати, – кивнув лорд.

– Ми й без того затрималися в цьому світі, час би повернутися додому, – дещо мрійливим і водночас журливим тоном зітхнув Утред і звів погляд до неба, затягнутого біло-сірими хмарами й схованого за пишним сухим віттям дерев.

– То де я спатиму? – смачно позіхнула Корнелія, сонно поглянувши на Хродґейра як на головного.

– Ваш із Корою намет он там: третій ліворуч.

– Тобто посередині, – всміхнулася принцеса й, кинувши на прощання побажання доброї ночі, попленталася до свого місця ночівлі.

І хоч усі намети стояли відносно недалеко від вогнища, холод відчутно нагадав про себе, зраділо защипавши рум’яні дівочі щоки. На щастя, всередині не просторого прихистку хтось дбайливо постелив кілька теплих шкур і залишив грубу шерстяну ковдру, яка миттю компенсувала відсутність ватри. Тож Корнелія швидко змогла розслабитися й забутися неглибоким, зате спокійним сном.

Десь посеред ночі, вибившись зі сну, дівчина почула дивний шурхіт. Вона сонно глянула на Кору – та безтурботно дрімала поруч. Не ставши її будити, Еллі неохоче визирнула. Вогонь горів неподалік уже не так жваво, як раніше, однак його сяйва вистачало на те, щоб освітити достатню кількість простору довкола.

На варті нікого не було. Прив'язані до дерев коні тривожно пирхали й топталися на місці без жодного натяку на сон. Корнелія вдивилася у темряву поблизу них, однак не змогла виявити причини, яка б так їх розбурхала. Через це з'явилося нав'язливе погане передчуття. Дівчина подумала, що найкращою ідеєю було б зараз повернутися під ковдру, хай який це ненадійний сховок, однак вчинила навпаки – вийшла зі свого намету й наблизилася до чимось стурбованих тварин, знаючи напевне, що не засне, доки їхній моторошний шурхіт не зникне.

– Привіт, красеню! Ну чого ти? Все добре! – спробувала вона заспокоїти коня, на якому вдень подолала кількасот виснажливих метрів.

Її теплі руки торкнулися його мокруватої гриви й погладили прохолодну шкіру, тіло під якою чомусь тремтіло.

– Це, мабуть, недобре, – подумала вголос принцеса й озирнулася на інші намети.

«У якому ж із них спить Інґвар?» – закусила розгублено нижню губу, певна, що про таку дивну поведінку коней вартувало б комусь повідомити. Хоча не почути їх незбагненну тривожність було вкрай складно. Дивно, що інші досі не прокинулися. І куди тільки поділися їх нахвалені чуття?

– Еллі? – раптом почувся чийсь тихий шепіт – і злякана дівчина спрямувала свій погляд у непроникну пітьму, що клубочилася за межами досяжності полум’я. За мить цей шепіт повторився, цього разу з більшою впевненістю й різкістю: – Еллі!

1 ... 63 64 65 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З роду старої крові, Анна Мавченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "З роду старої крові, Анна Мавченко"