Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи" автора Сергій Миколайович Поганий. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 100
Перейти на сторінку:
державою в період після вибуху для «ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції». Декого з них почали називати «біороботами» — їхнім завдання стало прибирання радіоактивного сміття з 3-го блока. Для заходів з очищення забруднених об’єктів партійний апарат мобілізував близько 600 000 чоловіків — через відомства, інші установи і насамперед із запасу Радянської армії. Будучи нездатним організувати безпеку галузі ядерної енергетики, авторитарний радянський режим прекрасно проявляв себе при мобілізації ресурсів для подолання наслідків катастрофи. «Усе проходить своєчасно та організовано: усього один дзвінок, і рішення ухвалено, — розповідав Веліхов кореспондентові “Правды”. — Раніше домовленості досягалися місяцями — тепер достатньо однієї ночі, щоб вирішити практично будь-яке питання. Немає нікого, хто б відмовлявся працювати. Усі трудилися самовіданно». Валерій Легасов виступив на всесоюзному телебаченні, високо оцінивши нові правила гри, які відтепер не обтяжували вчених бюрократичною тяганиною і «необхідністю» безкінечних офіційних дозволів. Рішення вимагали швидкого ухвалення і негайного виконання задля недопущення іншої — потенційно значно смертоноснішої — катастрофи. Це усвідомлював кожен. «Ніколи ще не працювали так ретельно», — зауважував Борис Качура, секретар ЦК КПУ, відповідальний за реалізацію заходів щодо подолання наслідків аварії на ЧАЕС.

Було мобілізовано ресурси з усього СРСР. Незважаючи на розташування аварійно-технічного ліквідаційного центру в Іванкові, централізовано-плановий характер економіки Радянського Союзу дозволяв залучати ресурси з усієї країни. Газети писали про героїзм пожежників і успіхи в гасінні джерел радіації. Окрім того, видання наголошували на міфічному радянському «братстві народів». «Ми маємо один сакральний принцип, — писала “Правда”, цитуючи Дмитра Журавльова, одного з перших ліквідаторів, який допомагав установлювати понтонний міст через річку Прип’ять. — Сакральний принцип братства. Пліч-о-пліч з нами працюють спеціалісти, які приїхали з Білорусі. У центрі міста я зустрічав людей з Москви, Ленінграда та інших регіонів нашої Вітчизни. Усі вони прагнуть допомогти Україні якомога швидше справитися з катастрофою, яка сталася тут».

І хоча науковці не завжди знали, що робити, не бракувало людей, яких можна було б направити у найнебезпечніше місце на Землі. Людський ресурс був тим, що Радянський Союз міг мобілізувати у практично необмеженій кількості. Першими, кого направили в епіцентр ядерного смерчу, стали військовослужбовці. Пожежники, які боролися з радіаоктивним вогнем, перебували на службі і належали до внутрішніх військ. Пілоти гелікоптерів були службовцями ВПС СРСР, а офіцери і солдати хімічних військ належали до сухопутних військ. Що стосується останньої категорії, то тут велику кількість становили хлопці віком від 18 до 20 років.

*

Практику залучення військовослужбовців — зокрема призовників — для виконання небезпечних робіт у галузі ядерної енергетики почали освоювати ще в перші роки радянської ядерної програми. Військових відправляли для виконання особливо небезпечних завдань відразу після отримання вченими, інженерами та іншими кваліфікованими кадрами максимально допустимих доз опромінення. Останніх потребували для реалізації програми, перших вважали тими, ким можна було пожертвувати. І оскільки режим не довіряв ув’язненим ГУЛАГу, саме солдатів використовували як перших «біороботів». Призовників з республік Центральної Азії, які мали обмежене знання мови і недостатньо усвідомлювали всі небезпеки, пов’язані з ядерною енергетикою, використовували особливо часто. Тоді як максимальна доза опромінення для працівників промислових підприємств становила 25 бер, солдати виконували поставлені перед ними завдання доти, доки не отримували дозу в 45 бер, що майже удвічі перевищувало допустиму дозу.

Восени 1957 року, коли на хімкобінаті «Маяк», що в закритому місті Озерську на Уралі, стався вибух підземного бака, в якому зберігалися радіоактивні відходи, солдати, чия частина розташовувалася неподалеку від місця інциденту, опинилися під ядерною хмарою, — вони й стали одночасно першими жертвами, і першими ліквідаторами досі небаченої в СРСР техногенної катастрофи. Військовослужбовців направили в найнебезпечніші зони для прибирання радіоактивних продуктів вибуху. Хтось виконувати наказ відмовився, однак більшість робили те, що їм говорили. Саме в Озерську Радянський Союз засвоїв перший досвід не лише в аспекті ліквідації наслідків ядерних катастроф, а й в аспекті залучення військових до заходів із проведення знезаражений.

Утім, Чорнобильська аварія перевершила все, з чим зіштовхувався або ж чого очікував Союз у галузі ядерної енергетики. Незабаром у складі Збройних сил СРСР вичерпали увесь потенціал хімічних підрозділів, навчених виконувати завдання з деконтамінацїї. Влада пішла на безпрецедетний крок, залучивши резервістів, — і це був єдиний спосіб мобілізувати не лише велику кількість чоловіків, а й кваліфікованих спеціалістів, яких не могли б залучити в іншій ситуації. У кінці травня всесоюзний уряд заявив, що, «зважаючи на значні масштаби заходів з деконтамінацїї, потрібно активізувати залучення відповідних підрозділів та патрулів і призвати необхідне число тих, хто придатний до військової служби, для спеціальної підготовки на період до шести місяців». Ніхто не знав, яким могло бути «необхідне число». Загалом у період з 1986 року і до 1989-го участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС узяли близько 340 000 військовослужбовців, здебільшого резервістів.

У травні 1986 року, тобто на момент прибуття перших резервістів у Чорнобильську зону, не існувало жодного закону, який би дозволяв залучення військових резервістів для подолання наслідків техногенних катастроф, а закон, ухвалений наступного року, дозволяв мобілізацію виключно на термін до двох місяців. Утім, Радянський Союз не мав нічого спільного з правовою державою: людей, мобілізованих із резерву, відправляли в Чорнобиль за розпорядженнями військових комісарів. Водночас деякі комісари обіцяли призовникам, по-перше, зарплати, що п’ятикратно перевищували їхні звичайні компенсації, і, по-друге, певні привілегії їхнім сім’ям. Ніщо з обіцяного не було схвалене урядом. Комісари мали виконувати свій план. Окремих призовників мобілізували з їхніх робочих місць, не надавши можливості побачити свої родини і попрощатися з близькими. Усе це було рівноцінне військовій обстановці. І хоча дехто всіляко намагався уникнути призову, інші поповнювали ряди ліквідаторів через почуття громадянського обов’язку.

Процес деконтамінації в Чорнобилі став завданням і відповідальністю армії, яка доклала всіх зусиль для його виконання. «І безпосередньо на станції, і в межах 30-кілометрової зони заходами з деконтамінацїї сіл, хуторів і доріг займалася армія. Вони провели колосальну роботу», — відзначав Валерій Легасов. Пілоти гелікоптерів поширювали рідку речовину, яка отримала назву «водяний суп», щоб радіоактивний пил осів на поверхні, а підрозділи хімічних військ на землі очищували поверхні стін, ґрунт і рослинність за допомогою спеціального знезаражувального розчину. Інженерні війська руйнували і закопували будівлі, конструкції та автомобілі, які не підлягали збереженню шляхом деконтамінації. Однією з найбільш відомих зон, знесених військовими, став так званий Рудий ліс площею 10 км2, який складався із хвойних порід, що забарвилися в буро-червоний колір унаслідок грандіозного радіоактивного забруднення, спричиненого вибухом. Труднощі були не лише фізичними, а й моральними, оскільки в межах 30-кілометрової зони відчуження навколо

1 ... 63 64 65 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"