Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 112
Перейти на сторінку:
без варіантів? Але вийшло ще гірше. «Клієнт» навіть до лікарні не потрапив. Спасибі водієві. І тепер перейдуть до надійнішого? Чекай у гості «7.62»?[138] Оце вже тема. Бронік би не завадив. І що ж тепер? На півдорозі все не кинеш. Треба йти до кінця. А ще краще – до перемоги. Бо «кінець» – не дуже надихає… Ясно. Треба постійно бути з людьми. Гм… Але ж снайпер може підстерегти будь-де. Від такої кулі важко заховатися. Та й номер цей не Бастилія. Пробратися вночі – раз плюнути. Так. Треба порадитися з Марченком. Чи й Кодаковського підпрягти. У-у-у-у, матері його ковінька… Зайва метушня. Сам вирішуй. Хіба з Ігорем справді перетерти. А Олена? Міліціонер же… Ні. Їй краще не казати. Що там у неї на серці – невідомо, але турбувати ж навіщо? Та й після її обману… Краще нашорош вуха. Підгостри зір. Увімкни мозок. Продумуй кожен крок. І… буде тобі щастя. А Олена? Олена й досі на посаді богині. Богині твого серця. Всупереч усьому. І від цього нікуди не подітися. Та й чи потрібно? Краще радіти. Радіти такому життю. У якому може пощастити як у коханні, так і в смерті… Гм… Крутіше навіть, ніж у пісні. Ось так. Не скисати. Не ставати кефіром. Наїжачитись. І вперто перти далі…

Підвівся з ліжка. У дорожній сумці пошукав голку-нитку. Спорядив. Узяв покалічені джинси. Обдивився. Розірвано на кишені. Вирвано «з м’ясом». Гм… Що ж тут можна придумати? Вивернув. Обдивився. Латки не причепили. Шкода. Приметати до основної тканини? Можна. Але буде видно. Куртка ж коротка. Халепа! Нові штани купувати? А де взяти гроші та час, щоб знайти і вибрати? Прокол-прикол. Після сувенірного шопінгу по гаманцеві пройшлася серйозна дієта. Та й навряд чи так швидко знайде джинси «Pеtrol». А викидати останні гроші на ганчірку ну зовсім не хотілося. Чи купити на ринку спортивні і тинятися містом, ніби гопник?.. Ні-ко-ли!

Що ж робити? Орендувати в Ігоря? Розміри майже однакові. Несерйозно. Столичний супермен у позичених штанях? Ха-ха-ха! Моветончик. Стоп! А якщо?… У куртці є ж «лейбл». Чи – «лейба», як казали в дитинстві… «Каліхворнія»…

Швидко «відчинив» джинсову куртку. Точно. Є. Розцяцькована. З орлами-вензелями. Приклав до джинсової «рани». Чітко! Починаємо!

Працював уважно. Вивіряв кожен рух. Щоб красиво. Щоб надійно. Щоб – наче хвірма! Впорався за сорок хвилин. Хо-хо! Майстер! Ніби там і народилася! Тепер і на побачення можна. Навіть з богинею.

Покрутився перед дзеркалом. І так повертався, і сяк. Гм… Може бути! «Модний кутюр’є»! Лаґерфельд затремтів з переляку. Талантів надаровано! І життя повернулося привабливим боком. Укотре. Уміє ж, слава Богу!

Повісив штани до шафи. Уклався на ліжко задоволений. Таку проблему на лопатки поклав. І відпочинок – як гран-прі. Розкошуй!

Заплющив очі. Але «туареґ» мав щось проти. Він знову невідь-звідки з’являвся біля «зебри» й зачіпав задумливого роззявляку. Той котився м’ячем, ніби точно в кут воріт. Сумка відлітала вбік. Асфальт вигризав, ніби гриф із литки Котигорошка, шматок кишені джинсів. Не все бачив. Та й коли? Усе ж відбулося миттєво. Решту домалював уявою.

«А якщо це знову цей козел Колесниченко? – подумав. – Це ж йому, як два пальці… плюс два… Наказав своїм архарівцям. Ті випасали, а потім, коли отримали відмашку, “приступили до ліквідації”. Але ж вони менти. Руки тільки для того, щоб гроші загрібати, а голова – щоб кашкет було куди примостити. От руки з головою і не дружать. Тому я зараз і лежу в себе у номері, а не в камері моргу чи (при кращих розкладах) – у реанімації. Треба сказати Ігорю. Дві ж голови краще. Плюс його журналістський досвід. Щось, може, та й придумаємо».

Набрав Марченка. Розказав про пригоду. Донкор насторожився.

– Погано, – відрізав він. – Не подобається це все мені.

– Гм… – чмихнув професор. – Мені теж. Мало кайфу валятися посеред дороги з розірваними штаньми.

– Тепер сам не ходитимеш. Крапка. Тільки вдвох.

– Особистим охоронцем моїм станеш? – спробував пожартувати Лисиця.

– Можна, – підтримав Ігор. – Тільки «на громадських засадах».

– Зер ґут, кіндер, зер ґут, – пустився в жарти Богдан. – Бо фінансово таке задоволення не здужаю.

– А що ж із номером робити? Переселитися до тебе?

– Ліжко ж лише одне. Хоч і чимале.

– Отож, – штрикнув донкор, а потім голос його пом’якшав: – Хіба Олена…

– Якби ж, – вирвалось розчарування у професора. І картинка біля «Колеса» з’явилася як стандартна опція.

– Тоді б не висипа́вся, – обережно пожартував Марченко.

– Це точно. Зате був би під надійною охороною. Цілої капітана міліції. З маузером.

– Кльовий варіант. Аж два в одному. А там і до маршу Мендельсона рукою подати.

– Життя – це скінченність приємних і не дуже відчуттів, – зауважив філософськи Богдан.

– Ого! – вирвалося у Марченка. – Виходить, повалятися на асфальті під колесами авто – це навіть корисно. На геніальність пробиває.

– Не всіх. У мене тільки штани порвалися. А в Приймака…

– Його збили й завезли на пустир. А тебе вдарили і втекли. Не зростається.

– Думали, що самого удару досить. Але промазали.

– І слава Богу… То що з номером будемо робити? Дзвонитимеш Олені?

– Не сміши! – майже гаркнув Богдан, але думка обкутала приємністю. – Одна радість: по телефону ляпаса не випише.

– А може – прилетить на крилах?

– Не смішно.

– Чому? А раптом це – шанс? Тисни на жалість. Вона хоч і мент, а все одно жінка. Та ще і яка!

– А ви, юначе, кмітливий, як на ваші роки.

– Я серйозно. Колись «тісно спілкувався» з прес-секретарем обласного СБУ.

– І що?

– І що ж тобі сказати…

– Не маж усіх одним миром.

– Та я ж як версію.

– Добре. Подумаю.

– Думати ніколи. Сюди-туди – та й ніч на носі.

– Гадаєш, вони знову щось замутять? А раптом упевнені, що я так і не підвівся?

– Навряд. У них усе в системі. Якщо немає результату, спробують ще. Не заспокояться.

– Я теж. Відступати вже ніколи.

– А їм це по цимбалах. Вони б’ють першими.

– Нічого. Зате з нами Бог.

– Згоден. Але куля не завжди про це знає.

– Не сипте сіль на цукор.

– Я не жартую.

– Які тут жарти? Але внутрішній голос каже, що все буде добре. Принаймні цю ніч.

– Сильний аргумент. Залізобетонний. І від кулі заховає теж.

– Не накаркай.

– Мовчу… Добре. Повірю голосу. Нехай не помилиться.

– Краще без «не».

– Тоді – нехай каже правду.

– Нехай. Будь… А, стоп! Ти не знаєш, що це за кафе «Колесо»?

– А чому ти питаєш?

– Може, треба?

– Не хочеш – не кажи.

– Прийде час – скажу.

– Моя відповідь тобі мало сподобається.

– Чому?

– Бо воно належить твоєму другові Кату.

– Колесниченкові? – випалив на автопілоті професор.

– Ага. Тому й «Колесо». Це його шкільне поганяло.

– У школі він був скромнішим.

– Ага. Хоча належить воно йому через підставних. Ну, як зараз модно. Не буде ж він світитися… То не скажеш, нащо питаєш?

– Не жени коней. Ти ж знаєш, коли потрібно спішити. Коли ловиш бліх…

– І коли розслідуєш заплутане вбивство?

– Майже так. Ну, добре. Будь.

– А, стоп-стоп. Забув сказати. Ці два «клієнти», Дрон і Колос, кажуть, що просто хотіли тебе виставити на бабки, телефон і ноутбук. Не більше.

– А звідки вони знали, що в мене це все є? Та й з бабками зараз не густо.

– Не кажуть. Товчуть те саме.

– Пудрять мізки. Я ж у заяві про все написав. Вони хотіли розповісти мені про Кречетове вбивство. Тому й клюнув… Розвели як дитя.

– Зате потім ти їх… Як дорослий.

– Та трошки ж. – Спогад про цю маленьку перемогу зігрів розтроюджене професорове серце.

– Гаразд. З’явиться нова інфа – дзенькну.

– Добре. Тепер уже точно: будь.

– Тепер уже буду. Постараюсь…

Лисиця поклав телефон поряд. І думки про Олену одразу застрибнули до голови. Дідько! Чому так буває? Живеш собі. Нікого не зачіпаєш. Нікому лиха не робиш. Не бажаєш. А потім з’являється ВОНА. Примушує перекреслювати твоє життя і думати лише про неї. Ти опираєшся всіма вісьмома клешнями, задкуєш, але ще більше опиняєшся у хитро розвішеній сіті. І ось ти вже, навіть якби й мав не вісім їх, а шістнадцять, безпорадно борсаєшся в капронових нитках підступної й міцної павутини… Гм… Чому? А павучиха

1 ... 63 64 65 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"